Читать «Серце гарпії» онлайн - страница 26

— А що не кажіть, панотче, — не йме віри Влад, — а відкриті нам небо і зорі! Правда, жінко?

Ярка сміється, позираючи на Цигана, що врочисто підносить до стелі склянку з вином. Якось він швидко захмелів — чи то з одних тільки веселощів?

— Правда, чоловіче. Усе-усе бачу, і небо і зорі. І те бачу, що чекає тебе, голубчику, тяжка голова назавтра!

— О, о! Жонка все знає! — регоче Влад, сяючи темним оком.

— Ану мені погадай, циганко, — просить Ірод, простягаючи долоню.

Малий, рудий, розкуйовджений, і чого лишень так до нього Катруся тулиться? — хитає Ярка головою.

— Ич, чого захотів! — сміється вона. — Тобі, тиране, тиранова смерть!

— Яка така, чому не знаю? — обурюється Катруся.

— А мені іншої не треба! — щириться Ірод, обнімаючи страхітну свою сусідку.

Товариство регоче, обсміюючи пару; Катруся шаріється так, що видно навіть через білий грим. Влад позирає на «жонку» якось так… схвально, тепло, мовби й справді у ворожбі йому спільниця; доторк його руки, яка простягає пляшку, сіє по шкірі морозні лелітки. Ярка ковтає вино нахильцем, достоту не знаючи, що її схвилювало.

Раптом — аж здригаються шиби! — один з пастушків, пастушка, наразі, заходиться вереском. Виявляється — Тимко, забутий за пиятикою, і давно вже не гуляний, вирішує нагадати про нагальне, поклавши слиняву морду дівчині на плече. Пастушку сяк-так розраджують, і Михайло, хай би як йому хотілось лишитися, вибирається з-за уявного столу і збирається надвір. Обіцяє вернутися швидко, однак швидко чомусь не виходить; пиятика триває, утім, і скоро вже мало хто усвідомлює, що бракує господаря. Навіть Ярка, хоч як то дивно; вона і далі сипле пророцтвами, сміється і тішиться тому тривожному захвату, що скликає темний сусідів погляд. Вона знає, що випила зайвого, однак святочні каруселі крутять їй голову надто солодко, аби спинятися.

— Але ми нахекали! — сміється до неї Влад. — Дух, як у винарні! Я — трохи повітрям дихнути. Ти зі мною, жінко?

Ярка киває; веселе товариство не звертає уваги, як вони підтюпцем пробираються до кухні, аби відчини там кватирку. Стають поряд, вдихаючи незримі пасма морозного вітру; Ярка мусить притулитися до підвіконня, бо коліна заслабли — від сидіння навколішки, та й, либонь, від гарячого вина. Влад підтримує її, не даючи зосліпу проминути опору; його рука лишається на плечі, і Ярка її не відкидає. Поряд, зовсім поряд, його млистий погляд і гаряче дихання; Ярка дивиться, і не знає, що бачить — одного, іншого, їх обох… Апельсин, наче сонячний зайчик, зводить між ними золотаву арку… За мить, стрімку, наче порух вій, вони припадають одне до одного, притискаючись на відчай душі, мовби потопельники, що шукають за подихом. Так не можна, звіддаля бурмотить сумління, однак попри те і тому завдячуючи, цей поцілунок — такий дивовижно солодкий.

Засліплі й оглухлі, наче від вибуху, вони не чують, як відчиняються двері, як тупотить коридором звеселілий пес.