Читать «Серце гарпії» онлайн - страница 118

І от, врешті, Нестор та його супутники підходять до вежі. Нестор виглядає, як і належить, на справжнього божевільного вченого, хіба сорочка випрана та причесані сиві вихри. Чи не тій завдячувати красуні з газети «Юг», що он-он, дріботить якраз у кільватері? Та і нагода є для параду, правду кажучи… Поряд з Нестором, що нервово бгає в руках шпаргалку, — маленька чорночуба журналістка з мікрофоном, а позаду — дебелий чолов’яга з потужною, мов гармата, телекамерою.

Володимир Франк позирає на з’яву, насупившись. Долоні, напружені мовби для захвату, він стискує в кулаки та ховає за спиною. Він, схоже, готовий чекати, поки ця божевільна кавалькада вирушить далі. Нестор же оглядає Ярку та її гостя лукавим, гордовитим поглядом, явно красуючись перед зайдами.

— Ви знаєте, — довірчо говорить він журналістці, — щойно розійшлася новина, як до нас почали приїжджати з усіх усюд, сподіваючись почути правду. Лap… Ярославо, — обертається він до дівчини, — ваш гість — він також по пророцтво?

— Не знаю, — витираючи сльози, тихо відказує та. — Але думаю, правда йому б не завадила.

Франк позирає з цікавістю.

— Твій балаган, Немирович?

Ярка шморгає носом.

— Ні, не мій. Він — сам по собі.

— От і чудово! — радіє Нестор. — Ми можемо спробувати! Вам було би цікаво?

— Аякже ж! — хихикнувши, погоджується журналістка. — Гарно було би зафіксувати вашу метафізику на плівку.

Слово «плівка», схоже, Франка непокоїть, тож люто вищирившись, він намагається пройти повз журналістів, туди, де стоїть його машина. Проте це йому не вдається, бо єдиною стежиною йому назустріч піднімаються люди, невелика, але юрба: Галя з Нікою, її чоловік, очевидячки, Ганичка, Юхим, Микола, навіть і баба Федора десь там поміж ними. Прийшли, все ж таки…

— Дайте пройти! — велить Франк, але його мовби й не чують. Він рушає в обхід, але тут-таки його рух перервано: скерована легким маминим поштовхом наперед, йому навперейми виходить Ніка.

І Франк зупиняється, нажаханий: дітей він не любить, а вже таких дітей… Ярка знала: не тому її шеф розлучився зі своєю дружиною, що та йому зраджувала, а тому, що не міг більше терпіти це горласте створіннячко поряд. Утім, дружина його, схоже, не дуже й побивалася.

Зараз же Франк насилу стримує бажання сахнутись від моторошного усміху пророчиці. Утім, опановує себе, кривиться бридливо.

— Котик! — раптом дзвінко вигукує Ніка. — Чорний ко-тик!

Заклякають усі присутні. Лише журналістка штовхає колегу ліктем: фокус, мовляв!

— Чорний котик! — наполягає Ніка. — Загриз чоловічка! Раз — і нема!

Юрба шепотить, хвилюється.

— Що це ще за маячня?! — обурюється генеральний. — Та дайте ж нарешті пройти!

Ярка дивиться на Ніку, а та раптом сміється, показуючи рожеві ясна. Її очі, утім, лишаються серйозними. Такими… такими, що бачили усе на світі. А відтак, не мають чому дивуватись. Ярка відчуває дотик такого всеосяжного страху, якого не відчувала давно, уже дуже давно… І той дивовижно знайомий, цілющий страх несподівано розтискає її зведене риданнями горло.

— Це не маячня, — на повний голос промовляє вона. — Це пророцтво.