Читать «Серце гарпії» онлайн - страница 119

Юрба, рівно ж як і камера, обертаються до неї.

— Навіть і дельфійські піфії потребували тлумачень, так же ж, Нестор?

Той киває, трохи заскочений.

— Так от, Ніка сказала чисту правду. Цей чоловік, на ймення Володимир Франк, справді вчинив убивство. Він збив журналіста, Артура Потебню, на своєму автомобілі. Чорній машині марки «ягуар». Такий собі чорний котик, так же, Ніка?

— Раз — і нема! — підтверджує пророчиця.

Зачувши таке, генеральний починає реготати вголос.

— Оце таке твоє звинувачення? Невже ти серйозно?

— Серйозно, — киває Ярка. — Адже ж я не мала доказів, окрім розбитої фари. Яку ви, напевне, того ж вечора замінили. Ну і окрім іще одного.

— Якого? — усе ще підсміюючись, цікавиться Франк.

— Свідчення вашої дружини.

— Тобто?

— Ви просили її підтвердити за потреби, що вечеряли з нею з восьмої до десятої. Вона зізналася в цьому, рівно ж як і в тому, що насправді ви вийшли з ресторану «Липський особняк» рівно о пів на восьму.

Франкове обличчя стає абсолютно непроникним, непорушним наче алебастрова маска.

— Розумію… — з показним співчуттям промовляє Ярка, — розумію, як вам мусить бути прикро. Дружина була вашою спільницею у тій давній справі, коли ви фактично відібрали «Делекту» у її компаньйонки. Вона непогано заробила на тому, чи не так? Ви і зараз їй непогано відсипали… Вона повинна би бути вдячною! А тут таке! Побігти за більшим гаманцем, наче проста перекупка!

— Чиїм гаманцем? — ледь чутно питається він.

— Запитайте в неї самі, — пирхає Ярка.

— Ану говори! — люто наказує він, підходячи. — Зараз же!

— Або що? — смикає плечима Ярка. — Уб’єте? Як Артура? Просто тепер, на камеру?

Згадка про камеру вмить його протвережує. Обертається до принишклого натовпу, зневажливо вигинає губи.

— Гадаєш, цього запису досить для звинувачення? — несподівано спокійно мовить Франк. — Та його ніхто ніде й не покаже. Варто мені подзвонити, кому слід.

— Покаже, — зітхає Ярка. — В офісі ОДТРК уже сидять відповідні люди. Справа в тому, що у цієї плівки вже є покупець.

Якусь хвилю Володимир Франк мовчить, роздумуючи. Тоді його брови підскакують.

— Бауман?

Ярка насилу витримує його погляд. Хоча тим поглядом вільно можна було б забивати цвяхи. Витримує — мовчки, хоч і хочеться кричати криком від напруги.

Нарешті Франк усміхається і зітхає.

— Молодець, — поволі мовить він. — Та не гадай, що це так тобі минеться.

Цього разу люди розступаються, коли він рушає до машини. Ярка, приголомшена, наче вціліла у бомбуванні, споглядає його низхідну ходу.

Раптом чиясь тепла долонька хапає її за схололі пальці.

— Не плач, — довірчо каже мала. — В мами є яблучко.

Ярка присідає поряд, обнімаючи Ніку за плечі, ховає обличчя в її волоссі, тоненькому, наче пух.

— Усе буде добре? — питається Галя, підходячи ближче.

Ярка підводить до неї заплакані очі.

— Це залежить він нас, правда?

Галя усміхається, упевнено і трохи люто. Пирхає, проводжаючи поглядом чужинську машину.

— Звичайно. Лише від нас.

Епілог

Цього року осінь видалась напрочуд жовтою — суцільне тобі бароко, аж не проглядає за пишним золотом ніяких інших барв. Навіть солідні, пергаментно-брунатні о такій порі, дуби шикують канарковими шатами, перетворюючи гайочки на величезні ліхтарі, чиє палахке сяйво робить майже непомітним брак сонця на похмурому небосхилі. Попри свої кольорові принди, осінь нині хмарна на загал, сира й дощовита, немовби поклала собі за мету змити зливами всякий спогад про тривалу літню спеку.