Читать «Серце гарпії» онлайн - страница 116

Накалатавши терпкого каламутного напою, Ярка сідає якраз на приступці, коло зібраного наплічника. Так дивно… вона вже так звикла до цього подвір’я, що й не помічає його порохнявих принад: брукованої доріжки, рядку чорнобривців коло кухні, падалиць у щербатій мисочці… Всього три тижні, а вже почувається тут, як вдома!

Утім подвір’я не таке і порохняве, як було ще, скажімо, позавчора. Нічна злива змила усю ту передчасну сивину, ненадовго втамувавши спрагу рудих бескидів. Уже зараз чутно — спека невдовзі повернеться, але віє іще легенький вітерець, раз-у-раз куйовдячи волосся блаженною остудою.

Гарно було сидіти так, з гарячою кавою в долонях, підставляючи боки прохолодному вітру. Однак, жодна втіха не триває подовгу, і Ярчине кавування перерване тихим, відчайдушним деркотінням мотору — о цій порі звуки летять далеко, і Ярка вже знає: хтось нетутешній невдало розвернувся на Вірній, втрапивши якраз у знаменитий вибій біля колишньої сільради. Ярка гмукає, проте кави не відставляє: відомо ж — останні ковтки найсмачніші.

Аж раптом значно ближче, на Тупиковій лунає інший звук. Підвівши очі, Ярка бачить: дріботить вулицею Білянка, за нею — баба Федора з патичком; і враження таке, що квапляться обоє. Відчувши немовби її погляд, Федора спиняється і пильно зиркає на Ярку. Дивний такий погляд, примружений, неспокійний.

— Ет-те-те-те… — дорікаючи, немовби, промовляє стара, розвертається тут-таки та блискавично ховається за власною хвірткою.

Ярка усміхається мимоволі. Молочко з грушки, певна річ… А де в нас грушки нічийні ростуть — окрім як у шкільному садочку? Того, що поряд із сільрадою?

Далі чекати, втім, уже немає сенсу. Лишивши чашку і наплічник на приступці, Ярка зводиться і прямує на вулицю. Гарно би востаннє глянути на вежу і лиман… Слід обирати прекрасне — надто ж, як ідеться про останній спогад.

За кілька хвилин вона виходить до урвища коло вежі; внизу тихо шумить верболіз, куйовдяться короткі каламутні хвилі. Далі, ген-ген, де глибше, танцює на синій хвилі біла зграя вітрильних човнів: вітер сьогодні, бодай і уривчастий, але цілком сприяє перегонам. Татко любив човни; Ярка пригадує, розказував: під вітрилом можна іти проти вітру, майже проти вітру, значно гірше, як вітер спить… Тоді це здавалося Ярці дивним, тепер же вона знає — цілковита правда, дарма, що зроду не тримала в руках стерна.

Відгукнувшись мовби на те мовчазне замовляння, вітер дмухає їй в лице, майже одночасно з тим позаду лунає шум мотора. Сюди на машині не проїдеш, хіба на ровері, розмірковує Ярка; муситиме підніматись. І певно ж, тутешні сказали йому куди йти. Вона умовляє себе не показувати виду, однак за хвилю-другу не витримує і таки обертається.

Високий, владний, неприязний — дарма, що не в чорнім костюмі, а у простій полотняній сорочці, а так само виглядає на упиря. На вельможного упиря, примхливо розлюченого потребою вийти на лови о денній порі. Ярка глибоко зітхає, втамовуючи нервовий дрож. Ненависний, звичайно, і все ж таки — незрівнянний.