Читать «Серце гарпії» онлайн - страница 114

Скориставшись черговим нападом маминих ридань, Ярка вислизає на веранду і роззирається. Будиночки на турбазі маленькі, одноповерхові. Лише зійди по східцях — і ти надворі, а там уже і весь широкий світ. А у світі ж є стільки усього! Будинки, буйні кущі, гойдалки на ланцюжках, посилані пісочком широкі стежини! І от, напевне, коли піти однією з них, то скоро і вийдеш до кращих людей — там, де чарівні принцеси і крилаті коні. Там, там уже точно знайдеться Ярці інша мама — та, що читатиме, як попросиш, і кавунчика даватиме, і цукерку, та і бити не буде невідомо за що.

Настрашена, ображена, чимчикує Ярка стежиною. Йде собі і йде. Давно вже запали сутінки, і зайнялись ліхтарі над турбазою, нечасті та тьмяні, слід сказати, ліхтарі. Стежина минає столовий корпус, минає спортивний майданчик, минає розібраний паркан і несподівано пірнає межи високі дерева. Навіть і добре, гадає собі Ярка, навіть і правильно. Це ж якби кращі люди жили просто тут, на турбазі, то вона б їх раніше зобачила. А значить далі живуть, отам, за лісочком. Темно, так, але ж тут зовсім недалеко. Вони із мамою… із тою, старою мамою, ходили тут раніше. Дерева, дерева, а тоді — бережок… Трохи пройти, і вже там!

Зазнавши такого прикрого переляку вдома, нині Ярка зовсім чомусь не боїться. Ну дерева, скажімо, шумлять — і що такого? Видно не надто, але ж місяць світить, і он стежина біліє — не заблукаєш! Навіть і цікаво. Це ж в лісочку всякий звір живе і птаха, і феї чарівні і таке інше. Може, якраз фею зустріти випаде? Оце було би гарно! Оце мама… нова мама, здивується! Фею — так! Або їжачка!

Почувши шум десь неподалік, Ярка вирішує — точно, фея! Ну і як же таке пропустити! Знайшовши невеликий просвіт, вона сходить зі стежки, виглядаючи веселих танцівниць. Точно ж тут були! Вона чула!

Пробираючись межи чагарів, старезних пнів та сушняку, Ярка не припиняє роззиратися, і раптом, перечепившись через якусь непомітну в темряві гілку, падає навколішки, боляче забивши собі коліно. І, звісно, починає плакати. І тільки тепер розуміє, що навколо немає нікого, хто б розрадив, поцілував, узяв на ручки… Вона сама-самісінька, і немає тут, здається, ніяких фей.

Тоді Ярка вирішує повернутись. Якась, видно, погана стежина. Треба шукати іншу. І вона її неодмінно знайде, от тільки завтра — попросить тата, і вони підуть шукати разом… Проте, роззирнувшись, мала більше не бачить ані хорошої стежини, ані поганої. І тоді їй стає направду страшно.

Підірвавшись на ноги та не зважаючи більше на розбите коліно, Ярка береться продиратися крізь хащі — мало розуміючи, куди, власне, вона йде. Вона квапиться, настрашена тінями, і шурхотом, і блиском — що то? — невже чиїхось очей? Невчасно пригадується їй собацюра зі страшної казки, отой, з очима-блюдцями, і Ярка заходиться ридати від жаху, боячись — то він, іде за нею, підбирається, аби покусати!

І от, як уже дівчинці бракне сил і відваги, аж готова упасти і кричати, Ярка нарешті видирається на галявину. Світла тут значно більше, надто ж проти вітровалу; від несподіванки Ярка аж припиняє ридати. Галявина достатньо широка, сяйво місячне так і ллється, висвітлюючи пишну траву. Усе тут дихає спокоєм, але не сонним, ні — таким ніби зосередженим, як буває в художника, що завмер над своїм полотном. Ярка спиняється, причарована дивним відчуттям: таке, наче мусила сюди дійти, наче сюди і квапилась… Невже отут і мешкають шукані феї?