Читать «Серце гарпії» онлайн - страница 113

І треба ж таке — і страх, і краса, і польоти на конях! Цілий світ у тій потріпаній книжці… А заради цілого світу, нехай хоч і тяжко, а можна трохи потерпіти. Вечір — от-от, уже скоро! Адже ж давали вже кефір і тістечка… Значить, скоро і до книжки черга дійде!

Справді, мама підсуває вже стільця до світла — але там, коло лампи, метелики, з веранди залетіли! Мама кричить, махає руками, підбігає тато з журналом — бац! тарабац! — метелики розлітаються, мама сміється, тато цілує її у вушко. Граються… Коли ж читати? А вже от-от, мама киває Ярці, всідайся зручненько, мовляв, аж тут… Тітка Валя, чергова — заходить, не стукаючи. Губи тремтять — і чого б то? Плакала? Хтось її образив? Тітка Валя починає говорити, тоді дивиться на Ярку і затинається. Ходімте! — кличе маму. — Там вас до телефону.

Тато сполохано зиркає на неї, мама розгублено поводить плечима, стільчика відставляє і йде. Ярка невдоволена, звісно: знов читання відкладається! Можна би тата попросити, але він читає не так, та і не допросишся тепер — сидить, дивиться на двері, наче причарований. Знову чекати! Ну але що ж… Ярка супиться, сідає на ліжку, обійнявши колінця. Почекаємо.

Мама не вертається довго-довго. Ярка вже куняє, але тут нарешті відкриваються двері. Мама заходить бліда і дуже змучена, аж хитається від утоми. Чого так, питається? Чого, отак раптом? Тато встає до неї, підтримує, помагає сісти. Мама щось говорить до нього, тихо-тихо, а тоді починає плакати. Тато зітхає, сідає поряд, обнімає за плечі. Усі про Ярку забули — таке, наче її взагалі тут нема!

«Мама! — гукає мала. — Коли ти мені почитаєш?». Мама позирає заскочено, тоді відказує, Ярка, мовляв, не зараз… Розумієш, дитино, тата більше немає…

Ярка заклякає розгублено — он же тато, поряд, за руку маму тримає. Що ж це вона таке каже? Невже обманює? Ярка зіскакує з ліжка, підходить ближче, роздивляється. «Ти обіцяла! — нагадує мала. — Я нічого в тебе не просила! Цілий день!». Аж пхинькає від образи — ну бо як же таке можна?! Хіба можна — обманювати?

І тоді мама… мама робить таке, чого не робила ніколи. Дивиться люто, схлипує і відважує доньці лункого ляпаса.

Коли б її просто висварили, або поставили в куток, або — ну таке теж бувало! — якби надавали по дупці, то Ярка би тут-таки і заголосила. І то — бридко, немов сирена. Нехай би знали всі сусіди, яка тут діється наруга! Але тепер… мама глянула на неї так… Так, наче бажала їй пропасти зі світу! Як… як чужа! Такого не бувало досі, і Ярка лякається. Лякається мало не до гикавки. І сама вирішує пропасти.