Читать «Серце гарпії» онлайн - страница 111
Марина Соколян
А все ж таки віє холодом! Підвівшись, вона підходить до вікна, аби засвідчити — нарешті! Блимає вдалині — і не примарними вогнями, але справжніми зірницями!
— Це ж треба… — стиха мовить Галя якимось мовби придушеним голосом. — І злочин розкрити, і дати старим надію… І я… І мені… А ти кажеш…
Ярка рвучко обертається, і справді: Галя мружиться, стримуючи розчулені сльози.
— Ти знаєш, — опанувавши себе, промовляє вона, — ми з Максимом домовились: місяць тут, місяць — в місті. Я буду фіалки вирощувати. Колекційні, на продаж…
— Молодець, — лагідно каже Ярка, присідаючи поруч. — А що Ніка?
— Він… він трохи побув з нею, і каже — розумна! — гордо, попри глянець сліз усміхається Галя. — Ти ж знала, правда? Знала, що так і буде?
— Та де вже, — мимрить Ярка, опускаючи очі. — Може, мала надію…
Серце її зненацька починає калатати в грудях. І пекучий жар, червінь сорому заливає щоки. От-от, лише трохи…
— Я вдячна тобі, — врешті тихо каже Галя. — Сподіваюся, зможу колись відплатити…
Ярка підкидається, наче попечена. Підхоплюється на ноги. Тоді сідає знову. Так не можна, так не можна, так не можна, господи…
— 3-зможеш… — затинаючись, мовить вона.
Відвернувшись, вона опановує подих.
— Але перше, я хотіла би, — безживно каже вона, — я хотіла би, щоб ти знала правду.
— Правду? — дивується Галя. — Про що, Ларо?
Ярка сміється — коротко і гірко.
— Про мене, Галю. Я — не Лара. Не цілком — Лара. Мене звати Ярослава Немирович.
Галя позирає здивовано — звичайно, звідки їй знати, пощо заброда мусила перебрехати власне ім’я… І тоді Ярка розказує їй усе — усе відтоді, як її шлях перетнувся з Володимиром Франком, а Франкова хода по тому — з останньою доріжкою Артура Потебні. Розказує про правду і кривду, про любов і про владу, і врешті — про криваву пляму на вичовганому хіднику… Розказує про власний страх і про рішення, прийняті відтоді… про плани і сподівання, про те, чого хотіла би досягти… А коли врешті закінчує свою розповідь — за вікном уже щодуху ллє омріяна злива, а проте ані Ярка, ані гостя, здається, не відзначили її початку.
І очі Галі не сяють більше ані гордістю, ані добротою.
— Значить, он воно що… Значить, ти від самого початку нас дурила?
— Ну, я… так, можна сказати, що і так…
— Використовувала, еге ж? Мене, Ніку… нас усіх?
Ярка не відказує. Та і справді, що вже тут скажеш…
— Не знаю, Ярослава, — її ім’я — немов плювок. — Не знаю, як ти можеш після цього сподіватися…
Ярка зводить очі.
— Сподіватися на нашу допомогу.
Галя підводиться, відсуває ослінчик.
— Мені треба йти.
— Але дощ!
— Нічого.
Галя відвертається, горда, немов цариця. Не обернувшись, рушає до дверей і лише на сходах затинається на мить, одразу ж, утім, вирівнюючи ходу.
Ярка ошелешено блимає, притискає руки до обличчя.
І зненацька її розбирає сміх.
