Читать «Душниця» онлайн - страница 21
Володимир Арєнєв
— А я й не кажу, що вони там усі «погані». Вони інші. Їх насамперед зрозуміти варто, а не заплющувати на це очі. І вони мають захотіти нас зрозуміти, інакше вийде розмова кота із собакою. Один метеляє хвостом, коли лютиться, а інший — коли радіє. Так і в нас із ними…
У себе в кімнаті Сашко витяг записник, довго сидів над чистою сторінкою і крутив у пальцях олівець. Потім намалював собаку і кота, мультяшних і загалом дуже схематичних. Коли б хтось вирізьбив таких у душниці, на колоні поряд із лицарем, — виглядали б цілком природно.
Дідова кулька висіла над його столом у протилежному куті кімнати. Гойдалася попри те, що протягу не було.
— Я знаю, що ти там, — сказав Сашко самими вустами.
Куля мовчала. Дід мовчав.
Сашко встав і завмер просто перед нею. Як робив це щовечора.
Потім узяв із полиці книжку, яку дід не встиг дочитати, і відкрив там, де вчора зупинився. Сів, увімкнув настільну лампу.
— «Полум'я свічок тремтіло від вітру. За вікном періщила злива, по-осінньому байдужа і, як видавалося, нескінченна. І полум'я, і дощ заколисували. Навівали спокій.
Даргін раптом зрозумів, що отетеріло дивиться на Пандору Еммануїлівну, не насмілюючись повірити почутому.
— Але ж як?..
— Еге ж, голубе, — усміхнулася графиня, — це ж так лишень видається, що пам'ять у всіх однакова! І йдеться мені не про Божий дар запам'ятовування — але ж про здатність
— Але ж тварини здатні научатися, не потрапляти двічі в одні й ті самі пастки. Випадки відомі, й чимало…
— Відомі. Але що дозволяє нам стверджувати, що звірина пам'ять влаштована так само, як наша? А якщо вони не пригадують? Якщо всі ці „випадки“ фіксуються як нові інстинкти? Так, дійсно: пес, що дивом врятувався від шкуродерів, наступного разу, заледве побачивши їх, біжить геть. Але чи розуміє він, нащо це робить? Бо ж тваринам не властиве самоусвідомлення — тільки набір біологічних механізмів і здатність ці механізми впродовж усього свого життя примножувати. Ґрунтуючись на досвіді, певна річ. А пам'ять людини — складніша, тож має бути різноманітнішою у своїх проявах. Ми вдосконалили подаровані нам природою можливості. Ми формуємо (чи в нас формуються) спогади, які ми здатні аналізувати і тлумачити на власний розсуд. Ще й видозмінювати, мабуть. До того ж ми давно вже почали формувати певну спільну пам'ять, пам'ять, що лежить поза межами досвіду окремого індивідуума. Але при цьому підсумовує головне в кожному з нас.
— Маєте на увазі душниці? Тамтешні „життєписи“?
— Саме так, — кивнула графиня. Полум'я свічок віддзеркалилось у її погляді. Даргіну стало моторошно. — Саме так! Ми постійно творимо людство, єдиний організм вищого щабля, і формуємо для нього особливий вид пам'яті. Ним воно й керуватиметься, може, спочатку мимоволі, наче той собака, який не здатен проаналізувати накази, що виринають із його звіриної пам'яті. Ми відступимо на крок назад, щоби взяти розгін і злетіти у височінь. Перейти до нової якості буття, наблизитися до всезнаючого і всемогутнього Бога. Породити свідомість, яка буде вічною, адже тлінні тіла змінюватимуть одне одне, а спільний розум людства опиниться в безпеці від одномоментності матеріального буття. Але для цього нам потрібно здійснити перший крок. Привести до ладу механізми нашої пам'яті. Або ж змиритися, що нове буття доступне не всім.