Читать «Душниця» онлайн - страница 20

Це було нескінченне й безтямне шепотіння звідусіль. Ніби в крамничці годинникаря — цокання дзиґарів. Наче бурмотіння кількох десятків радіоприймачів у майстерні.

«Воно, — зрозумів, — було тут завжди. Просто я звик і не вслухався. А воно було тут завжди».

Слів годі було розібрати. Подумав: на щастя. Збагнув, чому традиційно тутешніх хранителів вважають трохи божевільними. Дивно, як вони взагалі витримують.

Дитячі голоси. Жіночі. Чоловічі. Байдужі. Розгублені. Сповнені відчаю. Злі. Вимагають, благають. Хриплять і стогнуть. Співають. Заїкаються.

І жодного радісного.

Усі говорили разом. Не чуючи один одного, може, подумав він, навіть не підозрюючи про існування поряд когось іще.

«І так — до самого кінця». Його знудило, наче з'їв несвіжу рибу.

Запах старої гуми, цвілої води, пилу. Тьмяне світло. Металевий присмак у роті.

Голоси заповнювали весь довколишній простір. Витісняли живих людей, думки, почуття, сам час. Залишились тільки стелажі й голоси.

«І я, — подумав Сашко, — і я колись… оце точно так само».

Він зіштовхнувся з батьками біля ліфта. Тато насварився на Сашка («ми тебе вже годину шукаємо, місця собі не знаходимо! хіба так можна!.. ти де стільки часу ходив?»), мама просто мовчала. Повернулися за кульками предків і відбули все необхідне.

Сашко вже майже не зважав на голоси, звик до них, як звикають до цокання годинника чи бурмотіння радіоприймача.

Предків він так і не зумів почути, але не здивувався: чимало кульок мовчали. Одні — як мовчить задумлива людина. Інші — як німий жебрак. Дехто — як порожній корпус телевізора.

Предки мовчали так, як мовчить на протилежному кінці слухавки смертельно втомлений хворий.

* * *

— Ти розмовляв сьогодні з дідусем?

— Так, мам! Дякую, мам! — Він відніс тарілки до раковини, помив і втік із кухні, доки не посипалися нові запитання.

Батько у великій кімнаті дивився вечірні новини. Мама сіла з ним поряд.

— Таки підписали! — Батько кивнув на екран, де представник півострова тиснув руки очільникам урядів. — Думають, це вдала оборудка. Придурки. Відтяли ласий шмат, еге ж!

— Тат, — почав Сашко, — а що поганого? Он у школі розповідали, що колись давно весь півострів був наш. Тож просто відновлюється історична справедливість.

Мама сумно всміхнулась, а батько похитав головою:

— Нам власних проблем бракує? Був, не був — зараз, після всього, що там сталося, ділити й розтягувати його на шматки… У країні десятиліттями точилася громадянська війна. Там усе треба відновлювати, з нуля, розумієш. За чий кошт? Та воно б і хай, якби… Відбудувати все можна. А що вони робитимуть із людьми? У мізки до кожного не залізеш, свідомість не переформатуєш. Вони інші, а наші не хочуть це розуміти. Дві руки, дві ноги, одна голова — еге ж. А в голові, — батько постукав пальцем по скроні, — усе по-іншому. Понад сім століть минуло, а вони досі не визнають душниць, вважають усе це — єрессю і відступництвом.

— Дід також не визнавав, — нащось раптом заперечив Сашко. — Але… це ж нічого не означало. Він же не був поганим.