Читать «Душниця» онлайн - страница 22

— Заледве уявляю собі те, про що йдеться. У вашому описі майбутнє людство скидається більше на бджолиний рій. Та навіть коли й так — за допомогою чого ви маєте намір звести механізми нашої пам'яті до певного спільного знаменника, про який говорите?

— Хіба ж це не очевидно? Спогади завжди оманливі. Ніхто не може стверджувати, наче все, що він пам'ятає, відбувалося насправді. Але ми, люди, віримо в те, що пам'ятаємо, а не в те, що було. Людство ж віритиме в те, що зберігається в його матеріальній пам'яті, у душницях. Зрештою, хіба душа — це не наші спогади?

— Ну от, — ховаючи усмішку, уточнив Даргін, — ви прагнете сотворити з людства таку собі багаточленну звірину, яка…»

Дідова кулька раптом гойднулася й розгнівано стукнулася об книжкову полицю.

Лише за кілька секунд Сашко здогадався, що це через протяг.

— Читаєш? — поцікавилася мама. Вона так і стояла, привідчинивши двері, не наважуючись зайти. — То читай, читай, не відволікатиму вас. Тільки не засиджуйся довго, гаразд? Завтра до школи.

Сашко пообіцяв, що не засиджуватиметься.

— Як він?

Сашко повів плечима:

— Як зазвичай, мамо. Чесно.

— Ну, добраніч. — Вона почекала, наче хотіла ще щось додати, кинула погляд на дідову кульку й пішла.

Сашко якийсь час просто сидів, утупившись у зачинені двері. Інколи йому здавалося, що найгірше з того, що сталося, — не смерть діда, а те, як сприйняла її мама.

Тепер щовечора він читав уголос по три-п'ять сторінок. Настільки виразно, наскільки йому вдавалося. Дід не вельми полюбляв фантастику, тим паче стару, але ж нащось узявся за цю книжку.

Сашкові було байдуже — нащо. Він не вірив, що для діда зараз це має якесь значення. Це мало значення для мами. І для Сашка. Простіше читати щовечора по п'ять сторінок нудотини, ніж розмовляти з дідовою кулею.

Він ліг спати раніше й уві сні знову опинився в душниці, знову загубився в лабіринті стелажів, а потім знову переплутав ліфти й замість того, аби їхати вниз, до колони з лицарем, рушив угору.

Уві сні він дістався самісінької маківки башти, тут не було ані риштувань, ані табличок: «Обережно! Ремонтні роботи». Світ внизу здавався тривимірною картою: мережа дротів-душоловів розділяла його на квадрати, ромби, трапеції.

Сашко задер голову до небес, білих і пласких, наче кришка аптечки. Башта упиралася в них. Там, де шпиль торкався небес, було видно тонку чорну подряпину.

Колись, подумав Сашко, їм таки доведеться будувати не вгору, а вшир.

Він помітив металеві скоби, що тяглися від майданчика, де він стояв, цементним боком башти нагору, до кінчика шпиля. Вітер прослизав під куртку, розпливався спиною, наче підталий сніг, що потрапив за комір. Щоби не змерзнути, Сашко почав дертися вгору.