Читать «Душниця» онлайн - страница 19
Володимир Арєнєв
У таких залах тремтливу тишу порушували тільки човгання по мармуровій підлозі та перешіптування туристів.
Інша справа — поверх із татовими предками. Кульки тут були схожі на сучасні, висіли тісно, на нескінченних металевих стелажах. Кожну було запхано до вузької комірки. У лотках під комірками зберігалися брошури-«паспорти» — тисячі життів, і кожне підсумоване на двох-трьох десятках сторінок.
Тут ходили зі стриманою діловитістю. Відмічалися в чергового хранителя, брали кульки предків і знаходили вільний меморій. Зачинившись, уголос чи про себе читали
Усе це — під шурхотіння невидимих вентиляторів і дзенькання ланцюжків.
Але було іще дещо.
Батьки вранці добряче посперечалися й тепер майже не розмовляли. Так, іноді перекидалися кількома фразами. Сашкові теж не надто кортіло плескати язиком. Він мовчки крокував слідом за ними й досі намагався щось вигадати стосовно Настиного брата. Усе навкруг сприяло: тут крутилася сила-силенна людей, але Сашко бачив лише батьків, решта ховалися за ярусами стелажів. Інколи він чув чиїсь кроки зовсім поруч, порипування лотків, коли їх витягали, — то й усе.
Кинув погляд униз і побачив, що ліва холоша запилюжена. Затримався, щоб витрусити, — на мить, не довше, — а коли випрямився, у вузькому проході поміж стелажами було порожньо.
Сашко сторопів. Кинувся вперед, до найближчого перехрестя, роззирнувся… Батьків ніде не було. Тільки нескінченна вервечка комірок, і майже в кожній — пожухлі виноградини з чиїмось душами. Деякі, втім, були порожні, як і десь на верхніх поверхах бабусина.
Надто пізно до нього дійшло, що міг і погукати: батьки б іще почули. Зупиняло завчене з раннього дитинства: «в душниці шуміти не можна, це не зоопарк, навіть не музей!»
А потім уже стало пізно, гукай, не гукай — байдуже.
Пройшовся трохи вздовж одного з рядів. Навмання, просто аби не стовбичити, як бевзь. Уперше зауважив, які збляклі тут кульки. Запхані до комірок, вони досі рвалися вгору, втискалися у стіни; зрештою з овальних ставали сплюснутими. Інші — старіші — втрачали пружність і скидалися на здуті, підгнилі томати.
Здалося: праворуч за стелажем батьків голос. Чимшвидше пішов до перехрестя, повернув, стримуючи себе, аби не бігти — йти.
Нікого. Узагалі нікого, навіть чужих людей немає.
Так, сказав собі. Так… Головне — не панікувати. Вказівники на перехресті. Повинні бути.
Повернувся. Не було.
Заспокоїв себе: трапляється. Витер спітнілого лоба.
Знайшов наступне перехрестя. Вказівник. До виходу — он туди, тож…
Не біг. Майже. Просто дуже швидко йшов. Не гупав підборами, ні.
Упав лише тому, що, повертаючи, невдало поставив ногу. І зовсім не через паніку, ні.
Уже коли вставав, здогадався. Наче після важкої напівдрімоти в рейсовому автобусі: ривком приходиш до тями й раптом із тиші вивалюєшся в місиво чужих звуків. От щойно не чув — і раптом чуєш.
