Читать «День гніву» онлайн - страница 295

Погляди В'ячеслава Липинського на епоху Хмельниччини відкрили новий розділ в українській історіографії та політичній думці. В дослідженнях історії України його ідеї розвинули пізніше, як це не дивно, учні його опонента Михайла Грушевського: Іван Крип'якевич, Степан Томашівський чи Мирон Кордуба, які не погоджувалися із народницькими поглядами на Хмельницького їхнього вчителя. А в публіцистиці «державницьку» інтерпретацію Хмельниччини проповідували Євген Маланюк та інші еміграційні інтелектуали. В загальному, за влучним висловом історика Франка Сисина, хоча «всеохопну працю про добу Хмельницького написав Грушевський, але саме Липинський сформував українське несовєтське бачення образу гетьмана у двадцятому столітті».

У літературі такий підхід до гетьмана згодом найцікавіше втілить у белетристичних формах Юрій Косач, про що ми ще говоритимемо далі. У всякому разі, напередодні та в час української революції 1917—21 pp., у контексті тимчасового відновлення української державності, ставлення до особи й досягнень гетьмана Хмельницького серед українських інтелектуалів вкладалися, як правило, в одну із трьох основних течій: чи то «народницьку», чи «націоналістичну», чи «державницьку», — і у відповідному дусі таке ставлення формувало національну мітологію історії України серед різних елементів української еліти.

Проте, самозрозуміло, була ще й четверта, мабуть, таки найпоширеніша, позиція і четверта схема інтерпретації Хмельницького, а саме в ортодоксально імперському дусі. Вона виростала з постійної і послідовної, здебільшого суто пропаґандистської у своєму характері, творчості імперських письменників та істориків, затвердженої механізмами царської цензури, освітньої системи та інших режимних інстанцій. Це уявлення про Хмельницького як «слугу царя», який «допомагав збирати» «належні Росії землі», побутувало як серед росіян, так і серед «малоросів»: зрусифікованих і напівзрусифікованих громадян імперії українського походження, для яких не лише національні інтереси, а навіть особиста віра і сентименти поступалися місцем перед вимогами чиновницьких кар'єр та бажаннями підніматися якомога вище по драбині імперської суспільної ієрархії. Яскравим прикладом такої людини може слугувати Михайло Юзефович, — царський інспектор освіти й один з ініціаторів побудування пам'ятника Хмельницькому в Києві, — людина не лише українського походження, а й навіть, свого часу, українофільських поглядів, яка, однак, поступово перетворилася на вислужницького ґвинтика імперської урядової машини й запеклого українофоба. Співпрацюючи з Третім відділенням царської канцелярії, що мало на меті душити в країні дух волелюбності та будь-які вияви вільної думки, Юзефович був причетним до арештів і розгрому Кирило-Методіївського братства в 1840-х pp., а в 1870-х став ініціатором введення горезвісного Емського указу, який на десятиліття заборонив у підросійській Україні україномовні видання і театральні вистави. Захищаючи ідею пам'ятника Хмельницькому в Києві, Юзефович вихваляв того, мовляв, «лояльного супроти царя» гетьмана у протиставленні до «сепаратистів» та «зрадників Росії» на зразок Івана Виговського чи Івана Мазепи.