Читать «День гніву» онлайн - страница 294

Й нарешті, в царині публіцистики на зламі століть нове слово в «націоналістичній» інтерпретації Хмельниччини, промовив перший теоретик українського націоналізму Микола Міхновський. У хрестоматійній статті «Самостійна Україна» (1900) він не лише наголошує на епохальному значенні визвольної війни під проводом гетьмана, але й намагається реабілітувати Хмельницького як державного мужа, пропонуючи альтернативну інтерпретацію Переяславської угоди. В оцінці Міхновського, це був договір двох незалежних держав «як рівний з рівним» та «вільний з вільним», — договір, якого Москва згодом ганебно не дотрималася. Дещо пізніше такий погляд на Переяслав і акт злучення України з московською державою в XVII ст. розвинув у своїй концепції української історії представник третього — «державницького» — погляду на особу і спадщину гетьмана історик В'ячеслав Липинський.

Поглянувши на події XVII ст. з перспективи аналогічних критеріїв, які свого часу спонукали Пантелеймона Куліша до вкрай негативної оцінки гетьмана, Липинський (і державницька школа в українській історіографії загалом) дійшов до протилежних висновків. У монографіях «З історії України» (1912) і «Україна на переломі» (1920) він пропонував новий міт «Великого Гетьмана» Хмельницького — видатного вождя і державотворця, великою заслугою якого (за Липинським) було те, що він пов'язав свої плани й майбутнє козацької держави не зі «степом», себто низовою вольницею Запорозького козацтва, а із «осілою військово-хліборобською верствою», яка й була спроможна конструктивно побудувати державні інститути. В оцінці Липинського: «не з вини нашого Великого Гетьмана постане згодом наша трагедія національна. Не він винен, що його нерозумні нащадки велику політичну ідею європеїзації козаччини, а з нею й цілої України… передадуть потім разом з легіонами Теофанів Прокоповичів у руки московські. Не він винен, що пізніші руїнники українські його велику ідею на європеїзацію й будівництво Петровської держави віддадуть».