Читать «День гніву» онлайн - страница 293
Юрій Косач
* * *
Загалом, погляди на гетьмана Хмельницького трьох основних представників українського відродження XIX ст. — Костомарова, Шевченка і Куліша — заклали підвалини трьох головних трактувань особи гетьмана та його спадщини в пізнішій еволюції української інтелектуальної думки. З ідей Миколи Костомарова виросло трактування, яке ми могли б умовно назвати «народницьким» та яке продовжили пізніше Михайло Драгоманов і провідний історик України Михайло Грушевський. Як правило, інтелектуали народницького спрямування оцінювали постать гетьмана доволі негативно, як провідника, що не підкорився вимогам і потребам народу і був «становим», а не народним вождем, захисником інтересів козацької старшини, а не широких народних мас, і саме через отаку неправильну систему лояльностей він і допустився доленосних політичних помилок. У літературі зразком народницького погляду на Хмельницького може слугувати вірш Павла Грабовського «Пролісок» (1894), в якому «Богдан-батько», що його «людського руху хвилі бурні на поверх винесли», таки залишився «лихого віку сином, і вище станути не міг…»
Із джерел Шевченкового «україноцентричного» погляду на історію виринула течія патріотичної чи, умовно кажучи, «націоналістичної» інтерпретації Хмельниччини, основними постулатами якої було, з одного боку, (майже відсутнє в самого Тараса Шевченка) звеличення визвольної війни під проводом Хмельницького, а з другого боку, засудження Переяславської угоди з Москвою, або ж трактування її як зародка національної катастрофи. Як зразок розвитку цієї течії в літературних зображеннях Хмельницького, можна б навести вірш «І ти колись боролась, мов Ізраель, Україно моя» (1904) Лесі Українки, в якому особа гетьмана на тлі всенародного повстання постає мало не в містичних вимірах неоромантичної «надлюдини»:
Утім, Леся Українка перебиває цей опис визволення і містичного єднання, бо:
Пізніше в белетристиці міжвоєнного періоду цю «націоналістичну» інтерпретацію Хмельниччини продовжать письменники й мислителі в Західній Україні й еміґрації, такі як Юрій Липа й Микола Голубець, до яких ми ще повернемось. Та наприкіці XIX ст. творами популярнішої, майже масової літератури, які намагалися об'єднати дух цієї «патріотичної» інтерпретації із елементами народницької ідеології, а в цей же час із офіційними вимогами царської цензури, були твори Михайла Старицького — драма «Богдан Хмельницький» (1897, перша редакція — 1887 р.) та, в першу чергу, російськомовна трилогія «Богдан Хмельницький», що складалася з романів «Перед бурею» (1894), «Буря» (1896) і «Біля пристані» (1897). Написана як противага, або й відповідь на вельми популярний серед поляків роман Генрика Сенкевича «Вогнем і мечем», ця трилогія Старицького не лиш романтизує, героїзує особу гетьмана, але насамперед поетизує визвольну боротьбу українського народу, звеличує військову силу і міць козацтва й оспівує незламний дух України. І хоча, під строгим наглядом цензури, останній том трилогії «схвалює» Переяславську угоду, Старицький таки зображує в тексті серйозні сумніви гетьмана щодо правильності такого рішення, бо ж «розумом він прозрівав його світове значення, але серце його чогось боліло… Що обіцяє Україні майбутнє? Чи бажаний спокій і пристань тиху, чи нове горе?..» А те, як сам Старицький бачив відповідь на це риторичне запитання, знайшло відбиття в підтексті його дилогії про гетьмана Івана Мазепу «Молодість Мазепи» та «Руїна» (1898), в якій він не лише в дуже позитивних барвах змалював особу того, мовляв, «зрадника Росії», анатемізованого російською церквою, а й показав реальні наслідки Переяслава: продовження кривавих воєн та страшну руїну українських земель…
