Читать «День гніву» онлайн - страница 287

Для «пертрактацій» з імперським центром особа й спадщина Хмельницького, який добровільно підписав Переяславську угоду з московським царем, була вигіднішою «картою», аніж постаті гетьманів-бунтівників, зокрема «зрадника» Івана Мазепи, на якого, за наказом Петра І, російська церква уже наклала анатему. Напевне ж, та дипломатична мета може пояснити в загальному лояльне (бодай на перший погляд) ставлення козацьких літописців супроти імперської влади і їхнє «схвалення» угоди 1654 p., яка підкорила Україну московському цареві… Щоправда, важко визначити, наскільки така позиція була зумовлена страхом авторів перед жорсткою цензурою, запровадженою царем Петром в Україні і терором Таємної канцелярії, агенти якої могли заарештувати й піддати страшним тортурам не те що автора крамольного твору, а й людину, яка сказала необережне слово проти режиму. Один із літописців, Самійло Величко, сам провів довгі роки (після 1709 р.) у царській в'язниці, на власній шкурі пізнавши ціну необережним висловам.

Урешті, наявне в козацьких літописах (здебільшого досить поверхове, декларативне) вираження лояльності до царя та Московської держави, недавно перейменованої Петром І на «Російську», не збігалися з програмою автономності у цих текстах, з постійним наголосом на окремішності козацької (української) нації й особливостях «одвічних прав та вольностей» в Україні, збереження яких гарантувала в основних пунктах Переяславська угода. Водночас апотеоз особи гетьмана Хмельницького як визволителя України та пафосне оспівування героїчної визвольної боротьби проти польського гніту мусили нагадувати народові про його прагнення до свободи і досвід давніших перемог, які повинні були посилити опір супроти нових агресорів.

Аналогічну апологетику, звеличення, а то й культ особи Хмельницького знаходимо упродовж XVIII ст. не лише в «літописному» жанрі, а й у суто літературних текстах української книжної високої літератури на зразок шкільної драми «Милість Божа», написаної 1728-го або ж 1729 р. професором Києво-Могилянської академії (ймовірно, Інокентієм Неруновичем), у якій Хмельницький зображений як Богом даний батько нації та спаситель народу, а ще більше від самого гетьмана звеличена Україна та її багатостраждальний народ, який з Божого повеління переміг ворогів. Теж позитивно Хмельницький зображений у вірші Гната Бузановського (1729) — як «славний герой і відомий захисник Русі-батьківщини», або ж у пізнішій (із 1760-х pp.) поемі Семена Дівовича «Розмова Великоросії з Малоросією», в якій саме особа гетьмана є одним із стержнів аргументації «Малоросії» на захист її прав і вольностей, і де мовиться: «пребуде його пам'ять із роду до роду, пребуде вовік слава і мужність народу…». Узагалі, в другій половині XVIII ст. апологетика Хмельницького стає традиційною, виявляється і у творах поетів (приміром, Максима Плиски), і в літописців на зразок Григорія Покаса чи Петра Симоновського. Ба навіть всуціль, здавалося б, аполітичний Григорій Сковорода у вірші «De libertate» називає «Богдана-героя» «вольності отцем».