Читать «Гілея» онлайн - страница 189
Микола Якович Зарудний
— Говорити можна багато, Парамоне, слова — вітер носить... Кінь у тебе славний, — погладила каштанову гриву. — На Вигонівщину збираєшся?
— Увечері піду... Щось передати на прощання?
— Ні.
— А я передав би, — тихо сказав Парамон, — бо потім пошкодуєш...
— Ні.
Тепер Марта шкодувала, що нічого не сказала Запорожному. Можна було б передати йому одне слово — «здрастуй»... І він би зрозумів усе...
— Боже мій! Заспала. — Марта встала з ліжка і ніяк не могла знайти вимикача. Нарешті намацала й увімкнула світло. Була п’ята година ранку.
Знову марудилася вві сні Марта, блукала степом з дідом Опанасом, розносила сніданок офіцерам і стояла з Іваном на своєму кургані...
Лєра, як і домовилися, прийшла рано, щоб сходити на денний сеанс у кіно.
— Ти що робиш, Марто?! — вигукнула Лєра, побачивши, що Марта миє підлогу.
— Та прибираю...
— Навіщо?
— А як же? Мені віника й відро принесли ще вчора, а я не встигла...
— У готелях є прибиральниці, — сміялася Лєра, — це вони просто забули відро.
— Ні, я сама, — і Марта заходилася мити ванну кімнату.
На Лєрі було вчорашнє плаття і старенькі туфельки. Взагалі сьогодні вона вже не була такою манірною.
— А ти не підеш у консерваторію? — запитала Марта. — Мені незручно, що ти через мене пропускаєш лекції...
— Ні, не піду. У мене урок увечері.
— Щаслива ти, Лєро... Вчишся, будеш артисткою...
— А-а-а, — чомусь відмахнулася Лєра. — Хіба в цьому щастя?.. А я заздрю тобі, Марто.
— Мені?
— Жених у тебе, казав Петро, підполковник... Красивий...
— Він не жених.
— А хто?
— Не знаю... Просто ми... дружимо.
— А казав Петро — жених... А в мене нікого нема, — зітхнула Лєра.
— А Петро?
— Покине, — приречено промовила Лєра.
— Чому?
— Так..,
— Краще ти його покинь. Треба бути гордою...
— Я не можу бути гордою, — ковтала сльози Лєра. — Не можу...
— Ну й дурна.
І раптом Лєра схилилася на подушку дивана й гірко-гірко заплакала.
— Що з тобою? — перелякалася Марта. — Лєро, чого ти плачеш?
Лєра не відповіла. Виплакавшись, вона пішла у ванну і вмилася. Без фарби, Лєрине обличчя стало молоденьким, а очі немов згасли: не було вже в її погляді ні зверхності, ні вульгарності. І ходила зараз Лєра не так, як учора, а трохи Згорбившись...
— Я тобі все скажу, Марто, — Лєра, підібгавши ноги, сіла біля Марти. — Тільки ти не смійся... Розумієш, я ніде не вчуся... І тато мій не вчений... Він у нас... водопровідник... А я, а я... посилки на пошті приймаю, а він, а він... Петро думає, що я артистка..
— Навіщо ж ти придумала оце? — на здивування Лєри Марта й не посміхнулася.
— Н-не знаю... Так... Я... я з ним у парку познайомилася... на каруселі і... сказала, що я... в кон... консерваторії...
— Скажеш, що ти пожартувала, і все, — порадила Марта.
— Еге, — схлипнула Лєра, — скажу, то він мене кине... як же я буду...
Подзвонив Рибаков.
— Добре, добре, — сказала Марта і поклала трубку. — Зараз прийде.
— Ой! — Лєра поспішно встала з дивана і вийняла з сумки свої туфлі на височенних каблуках. — Де моя помада?!
Лєра побігла у ванну. Рибаков увійшов з букетиком квітів, подав Марті.