Читать «Гілея» онлайн - страница 187
Микола Якович Зарудний
Говорити про своє життя Милентій не наважувався, а тому одразу перейшов до мети свого приходу.
— Прошу, щоб мене звільнили з міліції, бо я женюсь, а Настуня не хоче виїздити із Степового... Ви ж знаєте Настуню Сторожукову? — ще більше почервонів Милентій.
— Знаю, — сказав Мірошник і теж трохи почервонів. — Вітаю вас з одруженням. А ви розмовляли зі своїм начальством?
— Ми переписуємося, — відповів Милентій, виймаючи з кишені рапорти з резолюціями капітана Осадчого.
Мірошник прочитав, посміхнувся і промовив:
— Не турбуйтесь, Милентію, щось придумаємо. Я поговорю з Осадчим... Привіт Настуні.
— Дякую, — Милентій зігнувся, щоб не зачепити головою люстру, і вийшов.
Мірошник підійшов до вікна і побачив, як до Милєнтія підійшла Настуня. Він провів її за руку до синьої бідарки, допоміг сісти, вмостився сам на краєчку сидіння, і вони поїхали.
— Романе Олексійовичу, — знову ввійшла секретарка. — У приймальні ваша дружина... Вона хоче вас бачити.-
— Яка дружина? — не зрозумів Мірошник.
— Ваша, — повторила секретарка. — Каже, ще її звуть Льоля...
23
«Карооке щастя моє, я кохаю тебе. Чуєш? Знаєш? Ти для мене все — радість моя і печаль».
Це мені так написав Максим. Хіба може бути карооке щастя?
Якщо любиш, то може...»
(Із зшитка Ганнусі Гомон)
Марта вийшла з вагона, поставила чемодан і довго вдивлялася в натовп, який раптом заповнив перон. Сергія не було: невже не отримав телеграми? Куди ж тепер іти?
— Ви — Марта Заклунна? — запитав її високий підтягнутий капітан.
— Так, — несміло відповіла Марта.
— Петро Рибаков, — відрекомендувався капітан. — Я друг Сергія... Він у відрядженні, буде за два дні... Він просив влаштувати вас...
— Дякую.
Рибаков узяв чемодан, і вони вийшли на привокзальну площу, де на них чекала машина..
— Ви ніколи не були в Харкові? — зав’язував розмову капітан.
— Я ніколи ніде не була.
— Як «ніде»? — здивувався Рибаков.
— Я прожила все своє життя на Овечому хуторі, — сказала Марта. — Двадцять два роки...
— І ви ніколи не бачили... гм, трамваїв?
— Ні... Я бачила танки у війну і літаки.
— Тоді, якщо дозволите, я покажу вам місто, театри...
— Дозволю, — сказала Марта.
Рибаков провів Марту в номер готелю.
— Влаштовуйтесь, потім підемо обідати... Це вам просив передати Сергій, — капітан подав конверт.
У конверті були гроші й записка: «Марточко, пробач, що не зустрів. Служба. Жди. Люблю».
— Гроші заберіть, — звеліла Марта. —У мене є свої.
— Я не можу, — знітився Рибаков. — Віддасте йому самі. За годину я буду у вас, не заперечуєте?
— Не заперечую, — сказала Марта.
Рівно через годину Рибаков постукав у двері Мартиної кімнати.
Я не сам, — немов пробачаючись, сказав він, пропускаючи поперед себе тонконоге, підстрижене створіння в туфлях на височенних каблуках. — Знайомтесь. Це... моя... гм, знайома... Лєра.
— Лєра, — підтвердило створіння і манірно подало руку.
За обідом пили вино і в основному слухали Лєру. Виявилося, що вона вчиться в консерваторії, що на неї чекають в багатьох оперних театрах... Батько її — знаменитий учений... Рибаков слухав і не зводив закоханих очей зі своєї знайомої. І Марта відчувала себе в порівнянні з Лєрою затурканою селючкою, яка випадково опинилася в такому вишуканому товаристві. Хіба може вона порівнятися з дією співачкою? Як вона велично тримає голову, як чарівно усміхається, навіть виделка в її руках вже була не примітивним знаряддям для споживання, а чимось музичним.