Читать «Гілея» онлайн - страница 191
Микола Якович Зарудний
— У мене все є, — відмовилася вона.
Сергій не звернув уваги на це. У відділі жіночого одягу він щось сказав продавцеві, той зміряв Марту з ніг до голови і почав викладати на прилавок пальта, плаття, якісь кофти.
— Вибирай, Марто, — сказав Сергій.
— Не треба, Сергію. — Але продавець уже приміряв, розхвалював.
— Цей фасон і колір вам до лиця. Берете це плаття?.. А це?
— Усе беремо, запакуйте, — попросив Сергій.
Марта байдуже спостерігала за цією сценою, повторюючи своє: «Мені не треба». Та Сергій і слухати не хотів.
— Зрештою, я можу зробити тобі подарунок?
У готелі Сергій розгорнув пакунки.
— Ти хоч подивися, — жартуючи, кидав Марті плаття. — Подобається? Та що з тобою? Ось приміряй оце.
Марта підібрала з підлоги плаття і кофти, поклала на ліжко.
— Все буде добре, Марто, — Сергій міцно обняв дівчину. — Чого ти така? Ні, не вирвешся! Ні... Я стільки чекав на цю зустріч...
— Відпусти, Сергію, чуєш? — Марта пручалася, в його міцних руках. — Відпус...
Вона й незчулася, як опинилася на ліжку. Сергій нахилився над нею, шепочучи якісь слова. Мідний блискучий гудзик кітеля вп’явся в її груди. Марта сповзла на підлогу і нічого не бачила, крім мідного гудзика...
— Не чіпай! — крикнула Марта, і Сергій злякано відсахнувся.
Марта, обсмикнувши спідницю, відбігла до вікна.
Сергій якось роблено засміявся:
— Чого ти така, Марто?.. Ми ж будемо з тобою... Я... ну, ти не ображайся...
— Не підходь!
— Досить тобі! — Сергій ступив крок до неї.
В одну мить Марта, взявшись за раму, опинилася на підвіконні:
— Якщо зачепиш — стрибну з вікна.
Горіли Мартині очі, роздувалися тонкі ніздрі. Сергій зрозумів, що вона не жартувала.
— Знав би — парашута привіз. — Сергій закурив і відійшов до дверей. — Злазь.
Марта зіскочила з підвіконня.
— Я не розумію цієї комедії, Марто, — після мовчання промовив Сергій. — Ти приїхала до мене чи... на екскурсію?
— Я— Я не знаю, чого приїхала, — куталася в шовкову штору Марта.
— Здається, ясно чого... Ми повинні одружитися і... їхати. Дивно, — знизав плечима Кортунов, — ми стільки говорили про це і раптом... чортівня якась. Ти скажи: вийдеш заміж за мене чи ні? Я мушу знати, а не блукати в трьох соснах... Ми дорослі люди. Я люблю тебе і...
— Я не можу вийти за тебе заміж, Сергію...
— Чому?
— Бо я не люблю тебе... Ти мені подобаєшся, але я... не люблю...
— Спасибі за відвертість.
— Ти не гнівайся, Серьожо, на мене... Я інакше не можу... Як ми будемо жити, якщо... я думатиму не про тебе, а...
— ...про Запорожного, так? — Недокурок полетів у куток. — Але чого ж ти приїхала, щоб похизуватися переді мною своїми чеснотами?
— Я не знаю, як мені жити... Наче мене загнали в якусь кам’яну... кошару і я не можу вийти з неї і... тоді я вирішила поїхати... Думала, що все забуду, коли побачу тебе... Але я нічого не забула, і те, минуле, тримає мене... Ти хороший, Серьожо, і я хочу бути чесною перед тобою і перед собою теж...
— Що ж мені — знову чекати, Марто?
— Не чекай...
А що ж буде з тобою, як ти житимеш?
— Не знаю...
— Ти повинна подумати про себе. У нього сім’я, син, дружина...