Читать «Гілея» онлайн - страница 185
Микола Якович Зарудний
— Чому?
— За фінансові махінації, — Лобан похитав головою. — Так, так, Романе Олексійовичу... Солдати працювали безплатно, як шефи, а гроші... Запорожний... одне слово... забрав...
— Собі, — посміхнувся Мірошник.
— Не знаю, але факт є факт...
— Не говоріть дурниць, товаришу Лобан...
— Можете поговорити з Пересувком, — Лобан підвівся з-за столу й підійшов до телефону. — Подзвонити?
— Я поговорю... Не можна так, Петре Петровичу...
— Що «не можна»? — різко повернувся Лобан, — У чому ви мене звинувачуєте?
— Не можна так, — спокійно говорив Мірошник, — ставитися до людей.
— Я ставлюся так, як вони цього заслуговують, товаришу Мірошник. Для мене не існує ні свата, ні брата...
— Я знаю... Ви тільки підозрюєте... Для вас взагалі існують... чесні люди? Не свати і не брати, а просто чесні люди?
— Я завжди був і... буду принциповим, товаришу Мірошник, — гнівно блиснули очі редактора. — Буду. Цьому нас вчить...
— Облиште, Лобан, — тихо сказав Мірошник. — Принциповість і... підозрілість — це різні поняття... Ну, а як ви могли написати такі висновки по справі Джусуєва?
— Бюро мені доручило, і я повинен був розібратися в усьому чесно... чесно, — підкреслив Лобан.
— Але інші члени комісії думають інакше, Петре Петровичу...
— То їх діло. А я категорично проти того, щоб поновлювати Джусуєва в партії. Що це за комуніст? Потрапив у полон, десь тинявся три роки по Європах, а тепер... Ні. Хай ним займаються ті, кому... положено... А я свою думку написав.
Джусуєв — один з керівників підпільної організації концтабору, він був секретарем підпільного комітету, ви це знаєте? — Мірошник нервово покусував сигарету. — Є офіційні підтвердження. Чому ж ми повинні не довіряти людині, яка пройшла війну, витримала все?.. Я бачив Джусуєва в бою...
— Я знаю, що він урятував вам життя... Але... це, так би мовити, ще не доказ, Романе Олексійовичу, його відданості Батьківщині... Та що ми будемо зараз говорити? Збереться бюро і вирішить справу Джусуєва. — Лобан хотів швидше закінчити цю неприємну для нього розмову. — Бачите, я завжди страждаю... через свою принциповість... І ви до мене ставитесь так, наче я...
— Петре Петровичу, ми чудово розуміємо один одного...
Лобан, як ввічливий господар, провів Мірошника і, повернувшись до кабінету, подзвонив Пересувку.
— Харитон Костьович пішов у райком, — відповіла секретарка.
«Невже буде доповідати про Запорожного? — подумав Лобан. — Просив же показати матеріали перевірки мені». «Ми чудово розуміємо один одного...» — пригадав останні слова Мірошника. Що він мав на увазі? Анонімні заяви в обкомі? Ні, Лобан завжди виступає відверто, і це Мірошник знає, а написати може кожний... Грамотних багато.
Аналізуючи свою розмову з секретарем райкому, Лобан трохи заспокоївся: Мірошник не звинувачував його, а, мабуть, шукав примирення, щоб не виступав проти поновлення в партії Джусуєва. Розмова про Запорожного була тільки зачіпкою... Мірошника недаремно тривожить доля Джусуєва, мабуть, їх зв’язує щось важливіше, ніж випадкова зустріч в оточенні. Розберемося, розберемося, товаришу Мірошник...