Читать «Дочка Чарівниць» онлайн - страница 49

Лише коли мандрівниці сіли на хвильку перепочити на вершині, прислухаючись до ухкання сов і спостерігаючи за стригами, що вигинались у танку, видавалось, що це мандрівні вогники танцюють, Чарівниця спитала начебто байдуже:

— Ти ще пам’ятаєш свою першу опікунку?

— Ой, ну, мабуть, так. Здається, — відповіла так само байдуже Дівчинка.

— Ти її не любила? — спитала, помовчавши, Чарівниця, чомусь видобуваючи слова з горла з дивною важкістю.

— Любила?.. Я не знаю, що означає це слово, — замислилась Дівчинка. — Ти маєш на увазі, чи я щось до неї відчувала? Думаю, що вона мені подобалась, хоча… хоча, мабуть, не завжди. Ні, я вже не пам’ятаю, це було так давно.

Морок приховав в очах Чарівниці смуток, який її вихованка навіть не намагалась помітити.

Ось і узгір’я також залишились позаду. Це була остання вершина, поросла Лісом. Вона відділяла дикі краї від місць, де жили люди. Несміливий ще світанок помалу відкривав перед мандрівницями незвичну красу природи цього краю. Красу, якої ще не зачепила рука людини — ані в доброму, ані в поганому сенсі. Якщо тут лежали повалені дерева — то вони впали, бо їх повалили вітри, бурі або ж старість підтяла їхнє спорохнявіле коріння. Схилами, кам’яними природними ринвами збігали вузенькі струмочки і біля підніжжя гір зливались у бистрі, дзюркотливі потоки. Біля одного з них спинилось стадо диких кіз і, тамуючи спрагу, спокійно роззиралось довкола. Трава видавалася тут зеленішою, а дерева — сильнішими й вищими.

Перші промені сонця зненацька розсіяли сірість досі понурих Високих Гір та видобули всі барви з квітів і всипаних цвітом кущів, що росли довкола.

— Якби ми весь час жили тільки тут, нам би не загрожувала жодна небезпека, — промовила Дівчинка. — Не розумію, чому ми завжди опиняємось так близько від людських домівок і нам постійно доводиться тікати?

— Так, — погодилась Чарівниця. — Тут ми справді були би у більшій безпеці. І стали би лінивіші від того, що почувались би безпечно. Сюди не доїжджають Загарбники, але тут не чути пророчої мелодії Пісні Єдиної. Ніщо не порушує спокою того, хто прибув сюди. Тут можна жити і померти, не відчувши страху і ніколи не пізнавши історії величі й занепаду Великого Королівства. І саме тому ти мусиш жити у постійній небезпеці, зате — ближче до правди про світ. Про твій світ — світ людей. А тут — царство орлів, диких кіз, вовків і ведмедів. Так що залишмо його для них. Бо не тут вирішується наша Доля, а там — у долинах. Щоправда, серед Високих Гір також живе Царство Духа й Традиції, тут також б’ється серце Великого Королівства. Але це вже зовсім інша історія і вона стане для нас важливою набагато пізніше.

Дівчинка і Чарівниця йшли вузенькими стежинами, витоптаними твердими копитцями сарн, вздовж скель. В одному зі струмочків обмилися й напилися чистої кришталевої води.

— Я вже бачу твою Сестру, — озвалася Дівчинка, показуючи на темну постать, що сиділа на великому білому камені біля підніжжя найбільшої з високих скелястих гірських вершин.