Читать «Дочка Чарівниць» онлайн - страница 151

— Справжня П’ята Чарівниця?.. — усвідомив раптом зі страхом. Мимоволі прошепотав сам до себе тихенько, одну зі строф Пісні:

Коли П’ята загляне поглядом із безмежжя у Серце Чарів, поведе Люелле у святі руїни — гідну і чисту, допоможе королівні з роду Люілів позбутися всякої плями…

Його слова слухав лише маленький, німий сірий птах. Люелле раптом огорнув неспокійний холод, а завмерла Чарівниця вся поринула в смуток за втраченою Сестрою, яку не міг замінити безголосий птах.

— О Боги… — зітхнула вона з ледве прихованим страхом. — Якби ж це сталося з кимось із нас. Із Другою, Третьою чи зі мною. Тільки не з цією, бо вона ж не доведе справу до кінця, і один Бог знає, як вона мала б чинити…

Минали години, і жоден з мандрівників не поворухнувся, кожен занурений у свої думки. Нарешті Люелле урвала мовчанку:

— І що тепер? — спитала дзвінким, агресивним голосом. — Хто знає, куди я мала піти з П’ятою Чарівницею і що я мала робити? Чого навчитися?

«Я знаю. І Чарівниця також знає», — подумав Айок, але нічого не сказав.

— Ти мала залишитись тут, у цих руїнах, на весь рік до твого наступного, вісімнадцятого дня народження, — відповіла Чарівниця, зібравши у собі всі сили. — Тож ми залишимось тут, усі втрьох, без моєї Сестри. Щоправда, вона тут є, але так, наче її тут немає.

— Але що вона мала робити? — знову спитала Люелле.

— Я не знаю, — як відрубала Опікунка. — Кожна з нас знала, яке її завдання, але не розпитувала про це своїх Сестер. Кожна у кількох словах розповідала твоїй наступній Опікунці, як їй вдалося виконати свою місію. Але жодна не випитувала, що робитиме наступна. Ми знаємо, що мала чинити П’ята Сестра, але жодна з нас того не сягне.

— Але все-таки, якби тобі стало дуже цікаво і ти би спитала про це у П’ятої Сестри перш ніж вона стала птахом, то… — почала Люелле, але Чарівниця урвала її:

— …могло би виявитися, і, до речі, цілком напевно, що у мене немає дару, який був у нашої П’ятої Сестри. Якби це було не так, нам би не треба було розподіляти наші місії, виховуючи тебе.

— Але хто визначив, що Опікунки змінюватимуться саме так, а не інакше? — не відступала Люелле.

— Доля, — відповіла Чарівниця. — Ми кинули чарівні кості — і вони визначили, хто і як тебе виховуватиме. Чарівні кості ніколи не помиляються.

З її безбарвного голосу видно було, що вона дуже хоче завершити цю розмову.

— А за рік?.. — хотіла було спитати Люелле, але слова застрягли у горлі. Вона не хотіла знати, що буде за рік. Хтозна, мабуть, Айок міг би їй це сказати, бо ж він знає напам’ять всю Пісню Єдину, кожне її слово, і на льоту розгадує всі її загадки і потаємний зміст. Однак вона сама його просила, щоб він їй нічого не казав. А з Чарівниці не дуже витягнеш відповідь. Самій же Люелле було цікаво, що має статися далі, куди веде Пісня Єдина. Але вона боялася про це дізнатися.

«Якщо так, — подумала вона з образою, гнівом і страхом водночас, — треба прожити цей рік якнайприємніше. Хто знає, що станеться першого дня наступного року?»