Читать «Дочка Чарівниць» онлайн - страница 128
Дорота Тераковська
— Мій пане, до твого сина, який так дуже тобі нелюбий, напрочуд приязно ставляться всі твої раби. Ніхто про це, крім мене, не знає, але він підкорив серця всіх твоїх слуг на кухні…
— Єдиний королівський син водився з рабами на кухні?! — заревів Урґх. — Усім зрубати голови, щоб ніхто про це не довідався!
— Не кричи на нього, пане, і залиш слуг із кухні в спокої. Я стежив за кожним його кроком, на всяк випадок, і знаю, що тільки завдяки приязні з рабами він зміг повністю вивчити цю кляту Пісню, а коли вивчив, виявилося, що лише він може її тлумачити. Ці раби, самі того не хотячи, нам прислужилися, і хтозна, чи вони ще на щось не згодяться. Завдяки ним і Айокові ця дівчина лежить тепер у твоїй скарбниці, наче найцінніша її перлина…
— Правду кажеш, Буду, — неохоче згодився Урґх.
— Та це ще не все. Це ж тільки Айок зможе завоювати приязнь цієї дівчини. І вона не опиратиметься шлюбу. Зрозуміє, що це для неї єдиний шанс врятувати життя. Скажемо їй так: або шлюб, або вогнище.
— У тебе є голова на в’язах, Буду! — ласкаво визнав Урґх. — Сам би я до такого не додумався. Ані тим паче ніхто з моїх лицарів чи міністрів… Тож іди, видай накази майстрам, а я нарешті посплю. Після стількох безсонних ночей вперше спатиму без кошмарів!
Урґх голосно позіхнув раз і вдруге, а потім як став, так і впав на широке, вкрите шкурами ложе і майже відразу захропів. Він не бачив, як Буду, низько кланяючись, вийшов із кімнати. Тим паче не бачив він стрункої фігурки Айока, що безшумно вислизнув з-за завіси. Ніхто з вартових, які стерегли покої владаря вдень і вночі, не здивувався, побачивши сина, що виходить з батьківських покоїв. Хіба це дивина?
Урґх голосно хропів уві сні. Буду, переповнений завзяттям, хоча й була ніч, стежив за приготуванням дерев’яної кімнати-клітки, що на ранок уже мала бути готова. Айок же…
Айок не спав, а голова в нього аж кипіла від мінливих, на диво бентежних думок.
«Таки цей Буду розумний, — думав він. — Люелле, бо ж таке ім’я має носити ця дівчина, напевно, вродлива. У неї золоте пшеничне волосся, а очі глибокі, сіро-блакитні, як небо перед грозою. Я, напевно, її покохаю… Сяду на трон разом з нею, чом би й ні? Але ще в день шлюбу або навіть раніше шепну їй, що це саме вона, спадкоємиця роду Люілів, буде справжньою володаркою. А я буду поруч з нею тільки для годиться, щоб заспокоїти грізних лицарів мого батька. Насправді ж взагалі не керуватиму, бо мене це не цікавить. Я писатиму вірші й книжки, а потім оздоблюватиму їх найкращими візерунками. Буду щасливий… так, я, напевно, буду із Нею щасливий."
Золотий серп місяця, що досі ховався за хмарами, знову виплив на темно-синє небо — і думки Айока змінилися. Так, як притаманно поетам, Айок був схильний до змінних, нетерплячих, примхливих настроїв і думок.
…а що як
