Читать «Дочка Чарівниць» онлайн - страница 126

Вояки слухняно рушили до скарбниці, несучи Дівчину, обплетену сіткою. За прочиненими на мить залізними дверима у світлі смолоскипа замерехтіли скарби: золоті злитки й монети, діадеми, персні, браслети й намиста, коштовні камені, коралі, срібні прикраси. Все це колись належало родам Великого Королівства. А тепер на золотих скарбах лежала, обплутана сітями, остання спадкоємиця роду Люілів, що й була власницею цих багатств.

* * *

Урґх поспіхом подався до своїх покоїв. За ним, ледве встигаючи, біг Буду. Ніхто не зауважив Айока, який прошмигнув туди ще перед ними і скулився у темному кутку за завісою. Він і сам не знав, як це він спромігся (на його думку) на таку велику відвагу. Зате знав одне: остання жива Істота зі справжнього королівського роду Люілів потрапила сюди з його вини. Від милості чи немилості його батька залежало її життя. В очах всіх лицарів Урґха Айок бачив язики вогнища. Тепер він прагнув довідатись, як і чому могло статись те, що видавалося неможливим: від негайної смерті цю дівчину врятував не хто інший, а її найзавзятіший переслідувач — Буду. Чому він так вчинив? Чого він хотів цим домогтися? Айок не сумнівався у тому, що Буду, напевно, мав якусь темну і, безперечно, лиху мету. Він врятував Люелле — бо таке в неї мало бути ім’я, за традицією роду, — не тому, що у нього добре серце, і не тому, що відчув докори сумління або внутрішній голос підказував йому: він, Буду, — мешканець цього краю, а не Загарбник. Ні, Буду, напевно, вигадав щось жахливе…

Урґх зі своїм слугою зайшли в покої. Айок завмер за завісою, весь перетворившись на слух, бо ж Буду зазвичай говорив пошепки. Урґх зате, як завжди, гримів на всю кімнату.

— Що це ти вигадав, Буду, чортове насіння? — рикнув він з неприхованою цікавістю.

— Тихіше, пане, у твоєму замку є також і недобрі вуха… — прошепотів Буду.

— Жартуєш ти чи що? — проревів Урґх. — У моєму замку наймогутніший я і всі бояться мого гніву!

— Так, пане. Але дехто радіє, що у тебе є гризоти…

— Пісня Єдина і її пророцтва? — зареготав Урґх. — Та ж вони також небезпечні для всіх мешканців Замку!

— Так, пане. Але в тебе є ще інша біда. Твій син… — і Буду затих.

Урґх трохи помовчав і понуро відповів:

— Так, мій син не гідний імені Великих Урґхів, і навіть якби та клята Пісня нам не загрожувала, то у мене, Урґха XIII, немає спадкоємця…

— …але ти міг би його мати, — швидко додав Буду.

— Дурню! Я вдівець і застарий. Куди вже мені плодити нових синів!

— А тобі й не треба, пане. Твоїм наступником, що принесе щастя цій країні, буде не хто інший, а твій єдиний син, Айок, майбутній Урґх XIV…

— Що ти верзеш, Буду! Ти прекрасно знаєш, що він на таке не здатен. Мені від цього боляче, але що ж із того? Тут уже нічого не поробиш. Мої лицарі слушно вимагають, щоб моїм спадкоємцем став мій небіж, Варґхр. Айок на троні приніс би моєму родові тільки ганьбу. Та він навіть не зміг би втримати цього трону! Тепер, коли Пісня Єдина…

— …якраз про це я й кажу, пане, — тріумфально промовив Буду. — Твій син — єдиний, хто може змінити долю цієї країни, яку їй провіщає Пісня, і водночас — долю цілого твого роду, — прошепотів Буду.