Читать «Дочка Чарівниць» онлайн - страница 125

— Вбити її!

— Вбий її! Не зволікай! — підхопили голоси лицарів і вояків, що зібрались на дворі замку.

— Убий її і хай настане кінець тій клятій Пісні! — проревів брат Урґха, могутній лицар із такою, як у брата, кучмою, схожою на лев’ячу гриву, і низьким чолом.

Урґх, що раптом сп’янів від тріумфу, нарешті вільний від усіх страхів і нічних кошмарів, що мучили його майже з колиски, підняв догори свій меч, коли тишу, що раптово запала, прорізали водночас два голоси:

— Не роби цього! Не вбивай її! — майже в один голос закричали Буду з Айоком. У голосі першого звучали нотки перестороги, а в голосі другого — лише безсилий відчай.

— А це чого? — понуро поцікавився Урґх, в останню мить стримавши свій удар.

— Батьку, благаю тебе… — почав Айок, але Урґх відштовхнув його і впився маленькими чорними очима у Буду:

— Ще раз питаю: чого?

— Я відповім, коли ми залишимось наодинці, — прошепотів Буду, неспокійно глипаючи довкола.

— Убий її! — знову заревіло військо і лицарі з братом короля на чолі. — Інакше вона тебе вб’є: чи так, чи інак!

— То що мені зробити? — спитав майже безпорадно Урґх. У битві йому не було рівних — там він завжди йшов за інстинктом своєї дикої натури, що прагнула крові. Але там, де треба було думати, він губився. Тому з часом Буду став для нього незамінним, навіть коли й помилявся.

— Зараз, пане, її треба сховати, — прошепотів на вухо слуга своєму володареві. — Потім я тобі все поясню…

— Але де? Де мені її сховати? У льохах? А той землетрус у Містечку, пам’ятаєш? — безпорадно допитувався Урґх.

— На вогнище! На вогнище! — гукали вояки. — Або проштрикни її мечем! Та не тягни ж!

— Якщо вона королівського роду по материнській лінії, то успадкувала магічні таланти, про що також сказано у Пісні Єдиній, — хутко шепотів Буду Ургхові. — Тому ти маєш замкнути її в приміщенні без жодних отворів, навіть найменших. Інакше вона перетвориться на мишу чи на павука і втече…

— То де мені її замкнути?! — закричав майже у відчаї Урґх. Будь-які перешкоди завжди викликали у ньому гнів, до якого домішувалась ще й образа на обставини, що викликали ці перешкоди.

— Вбий її і не слухай цього лиса! — викрикнув брат. — Якщо вона також Чарівниця, ти ніколи з нею не даси ради! Розпалімо вогнище — і хай вона там згорить!

— Розпалімо вогнище! — підхопили вояки, вже передчуваючи радість такого видовища.

— Пане, раджу тобі вислухати мене, — знову прошепотів Буду. — Тобі це буде дуже вигідно. Тільки замкнеш її у приміщенні без вікон і з дверима з литого металу.

— Ти про мою скарбницю кажеш? — занепокоївся Урґх. — А золото я куди діну?

— Нікуди. Хай разом з нею буде. Вона, о пане, набагато цінніша за все твоє золото.

— Гаразд. Із вогнищем ми завжди встигнемо, — заявив Урґх. — Гей, замкнути її у скарбниці…

Юрбою, що стояла у дворі, прокотився невдоволений гул, який, проте, відразу стих, коли Урґх обвів усіх диким поглядом.

— …твої майстри, о пане, за ніч підготують кімнату, яка відповідатиме нашим намірам, і вранці туди перенесемо Істоту, бо у скарбниці вона швидко задихнеться, — закінчив Буду. Урґх нічого не розумів і тільки бездумно кивав головою.