Читать «Століття Якова» онлайн - страница 116

Випили. Та не п’яніли обоє. Улянка ще про своїх старших розказала. Про внуків чотирьох (ти ж помниш, як гонук мій Павлик приїжджав сюди гостювати?), про те, що живе коло Зосі, дочки... І що хоче на могилки сходити, до подруги своєї Зосі й до хрещениці Зосі-меншенької.

«Могли б разом бути, – подумав Яків. – І килько то дитей мали б. І симня... Симня була би яка. Зувсім инша. Господи Боже, святий і крепкий, про що я?»

Стис чарку в руці. На Улянку зирнув і тилько теперішню – стару, над столом нахилену, побачив.

...А тая, тая дівчинка ніби одбігла. Далеко кудись бігла стежкою повз хату. А він дивився їй услід довго-довго.

– То на могилки сходимо, Ясику? – голос Улянки.

Сходили. Постояли коло могил. Тоді Яків ще міг добре на ногах триматися. Ще тико сімдесятка набігала. А тепер...

Поїхала Улянка, як не вмовляв зостатися і разом жити.

– Не смійся, Ясю, – сказала. – Я таки вірю, що колись Тиміш зновика у вікно постукає...

Потім подивилася так якось, мов туманом оповитими очима:

– Може, якби ти колись було приїхав... Хотя нє... Ждала б я Тимоша все їдно...

І сказала далі, що Тимоша вона полюбила, вже як літ п’ять разом прожили. Та так полюбила, що на цілий вік. Мо’, й більше, як тебе колись, Ясю... Добрий він був, все їй тоді простив... Ой, який він був...

Поїхала Улянка. Хтів спитати, де тепер його син, який, знав, морським інженером став, та не посмів. Тільки й сказала – на Дальнім Востоці. На пенцию дострочно вийшов. Обіцяв приїхати... Ой, розкидало нас, розкидало, Ясю...

«Мо’, колись приїде? – подумав Яків. – Приїде-таки...»

Стояла вона край дороги, у автобус сідала – як у тумані. Ніби й не вона. 

«Може, то я їду?» – зненацька подумав Яків.

– Ну, Яську, автобус під’їжджає.

Улянка обіймає Соломію, ще одну свою родичку, Таньку Золиху, що проводжати прийшла, дочку й сина неїних, а тоді до Якова повертається. Очі дивляться з мукою і начеб... начеб ледь усміхнено.

– Ну, прощаймося, Ясичку...

– Приїдеш ще? – питає Яків.

І справді приїде. Тилько то буде Йванув син, а його, отже, Яковів онук. Зайде, коли в родичів гостюватиме. Дивитиметься і нічого не спитає. Скаже – батько од раку помер, все хтів на Вкраїну вернутися, як уже больний був. Тико як його везти було... Поїде внук, геть уже дорослий, сам батько давно, з двома дітьми – донькою і сином, що от-от дорослими стануть – з жінкою з розкосими очима, що всім тутечки дивуватиметься... Проведе їх до воріт і трохи далі Яків... Дивитиметься услід...

Поїхала й Улянка. Назавше. Як в той-таки автобус сідала, що до міста, до поїзда везти мав, у вікні ще оглянулася востаннє.

Що ще... Голос лишився... Як сиділи випивши – хіба їм багато було старим – спитала Улянка:

– Таки признайся... Ти Зосі зміняв? Як у тій же Германії був чи де там...

Він і признався: як у Германії – нє. А пізніш...

– Їден раз... Тая жінка, Улясю, мені життє врятувала...

А я – нє, – сказала Улянка. – Тико й мала за всеньке життє двох чоловіків. Тибе й Тимоша... Тамечки, в Сибірі, начальник лісосплаву клинці підбивав... Такеї блага для мене й дітей обіцяв... Озолотить, казав. А нє, то, казав, ще далі, на Сєвєр, за полярний круг запроторить... Хай, думаю... Бо ж там десь мій Тиміш... Крепко його полюбила... Не відпустило, от яка біда, Яську... А де він, Тиміш?