Читать «Століття Якова» онлайн - страница 107

Очі Парасочки, що гляділа разом з бабою Параскою за малими – Олькою і Артемком – доки він їздив. І коли вертався до доми.

І Гандзини діти... Діти, що готові були, хоч виросли вже, прийняти його, як батька.

14

Він стояв на колінах, а вона його била. По плечах, по голові. Спершу рукою, а потім якимось поліном. Не оборонявся, вперше в житті не оборонявся, коли били чужі.

– Убивець! Ти підлий убивець! Щоб ти здох, проклятий! Зрештою, як він впав на підлогу, Гандзя отямилася. Й собі впала та в плачі забилася.

Яків тоді ледве підвівся. Кров юшила з розбитого лоба, губи. Шуміло в голові. Не годен і слова сказати, похитуючись, витарагунився з її хати.

Йшов, спотикаючись, побитий і закривавлений – крізь вечір, крізь свою біду, що гірше за побите тіло кривавила.

Стукало в голові – от і все.

Спинився, спитав себе: «А на що ти, чоловіче, сподівався?» На прощення? Ні. Тоді на що?

Нащо розказав?

Мусив їй сказати. Мусив. Бо як було жити, маючи такий гріх, такий тягар на душі? Попові не признався на сповіді – жінці...

Али чим далі од хати тої, до якої дорога була відтепер навіки заказана, відходив, тим більше підступала разом з нудотою инша думка: чи тре’ було признаватися?

Що ж він наробив?

А що життє з ними всіма наробило?

– Що з вами, таточку? – Ольчин зойк з того вечора. – То тая відьма?

– Яка ще відьма? Упав на дорозі, перечепився, то й забився.

– Я вже не маленька, тату. Та й всеньке сило говорить...

– Сило?

– А ви-те думали...

Тепер ніхто йому нічого не скаже. Прощений. А от Гандзя так і не простила. Ци любила й після того признання, сварки й побиття?

Останньою любов’ю була Гандзя. Останньою. Не старий тогді ще був. Потім хотів з кимось зійтися, бо ж сам-їден... Катька Грильова оно сама приходила, жити разом казала, давайте... Не міг... Ну, була їдна жінка, з України, землячка, на останніх його сибєрських зарібках. Що їсти їм варила.

Голос: «То я до тебе приїду?»

«Не тре’».

І плач.

Як вона могла ввійти до його хати, де Зося... Де... Де й Гандзя ніби жила. А він тоже живий був...

* * *

Якову стає нестерпно душно в хаті. Вичовгує надвір, навіть не одягнувши шапки.

Падає лапатий мокрий сніг. Али по холодному вітру-січкуну чути – вночі похолодає. Йому нестерпно хочеться йти куди завгодно, али не можна. Болять кості, печінка, внизу живота. Килько тих хороб назбиралося! Чогось і в горлі пече.

Зблимує вогонь у вікні сусідів. Тепер там нова хата нових господарів на місці колишньої Федотової. Улянчиної. Тієї, до якої не раз малим бігав. Теї люди з другого села купили. Уже в гинчих хазяїв, Лапацунів по-вуличному, котрим «куркульська» хата колись дісталася. Якісь непривітні, вічно заклопотані, вічно розсварені люди, хоч і молоді, десь під сорок тильки, живуть у тій хаті.

Яків вертається до своєї хатини. Стоїть, відсапується. Цільну дорогу пройшов. Бере до рук мобілку. Натискає на кнопку. Раз і вдруге, як учили.

– Тату? – схарапуджений голос Віки. – Вам погано? Я зараз буду.

– Мені не погано, – поспішно каже Яків. – Поговори зі мною, доцю.

– Поговорити? Може, я ліпше зараз прийду? Я прибіжу.