Читать «Вікінг у моєму ліжку» онлайн - страница 16

Пан Еліс продовжив оповідь:

— Він запхав чашки і блюдечка в пральну машину, вижлуктав цілу миску підливки й настромив собі на шолом брусок мила, тож ми посадили його в човна, і зараз він пливе назад у Данію.

— Сам? — здивовано запитала пані Тиблетовата. — Ну, пане Еліс, це просто неподобство.

— То це не був рекламний хід? — втрутився пан Джонсон.

— Ні.

— Він був справжнім вікінгом, але ми не зможемо його побачити, бо він пливе в Данію?

— Так.

— І ви гадаєте, що ми в це все повіримо? — пан Джонсон аж присів і вишкірився до всіх посмішкою. — Та ну, не жартуйте, хоч жарт цей доволі вдалий.

Пані Тиблетовата заскрипіла зубами й випросталася.

— Це не жарт, пане Джонсон. Я вірю в це, бо знаю, що це правда, і сподіваюся, що ви також у це повірите. Я вже цілий тиждень живу в цьому готелі, так само як і Сіґурд. Я дуже добре його знаю.

Пан Джонсон ледве стримався, щоб не розреготатися.

— Ну так, я розумію, пан Сіґурд — ваш чоловік?

— Звичайно, ні!

— Але ж він був у вашому ліжку? — нагадав пан Джонсон.

— Так, тобто ні… так! Ви що, вважаєте мене брехункою? — сердито запитала пані Тиблетовата.

— Ні, — відповів пан Джонсон. — Але, може, у вас не всі вдома. Невже ви гадаєте, що той тип був справжнім вікінгом?

Пані Тиблетовату охопив розпач.

Пан Еліс почав казати, що їм, звичайно, ніхто не повірить. Мабуть, для родини Джонсонів найкращим виходом буде покинути готель. Адже Сіґурда і так тут немає.

Поки він усе це говорив, у коридорі почувся важкий тупіт і брязкання. Було таке враження, ніби крізь вхідні двері у коридор увірвалося мало не півармії. Зоя хотіла вже було піти й довідатися, що сталося, коли двері рвучко відчинилися і в кімнату ввалився Сіґурд. Він був мокрий з голови до ніг, а в руках стискав якусь довжелезну мотузку. З рогів його шолома звисали морські водорості.

— Сіґі! — вигукнула Зоя і пригорнулася до нього, хоч він і був мокрющий.

— Сіґі, Сіґі! — зарепетував Тім, стрибаючи йому на змоклу ногу. — Ой! — скривився він і відпустив ногу.

— Це вікінг! — заверещали інші діти.

— Як ся маєте, добрий вечір, вчора гарний день, — привітався Сіґурд, сяючи з-під бороди посмішкою від вуха до вуха. — Я пливу Гедебі. Пливу і пливу, веслом і веслом. Човен туди, човен сюди. Де я? Тільки вода, нема землі, не бачу. Я встаю, щоб краще бачити. Весло йде геть.

— Як це — «весло йде геть»? — не зрозумів пан Джонсон.

— Він загубив весло, — квапливо пояснила Зоя. — Далі, Сіґі. І що тоді сталося?

— Я пливу і пливу, одне весло, я пливу колом, тільки маленьким. Я знову встаю…

Пан Еліс застогнав:

— Тільки не кажи, що й друге весло загубив.

Сіґурд захитав головою, і з бороди рясно бризнули краплини морської води.

— Ні, я тримаю весло, але падаю в море, плюсь-плюсь. Лізу в човен, але човен перевертається, хлюп-хлюп. Човен топиться. Я топлюся. Буль-буль.

— Пресвяті небеса, і хто це навчив цього ідіота розмовляти? — прохрипів пан Еліс.