Читать «У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна» онлайн - страница 325

Усе далі й далі мчали ми, годину за годиною, в навколишньому мороці і тиші.

Зрештою, я відчув, що мій чудовий кінь почав стомлюватися. Я глянув на годинник. Було близько опівночі, і ми встигли проїхати половину шляху. На вершині найближчого пагорба протікав маленький струмок, який я добре запам’ятав. Тут ми зупинилися, зважившись дати коням десять хвилин відпочинку. Ми спішилися, Умслопогас допоміг мені, оскільки від утоми і хвилювання рана моя розболілася, і я не міг поворухнутися. Коні зраділи передиху і відпочивали. Піт котився з них великими краплями, пара валила стовпом.

Залишивши Умслопогаса з кіньми, я поспішив до струмка напитися води. Від початку битви я не брав нічого в рота, окрім ковтка вина, і втома моя була така, що я навіть не відчував голоду. Освіживши водою свою голову, що горіла, і руки, я повернувся. Зулус пішов до струмка пити. Потім ми дозволили коням зробити кілька ковтків води — не більше. Силоміць довелося відвести бідних тварин від води! Залишалося ще дві хвилини відпочинку, і я використав їх на те, щоб випростати затерплі ноги й оглянути коней. Моя кобила, мабуть, змучилася і сумно дивилася. Але Денний Промінь, прекрасний кінь Нілепти, був ще свіжий, хоча вершник його був важчим за мене. Правда, він утомився, але очі його були ясні й блискучі. Прекрасний кінь гордо тримав свою красиву голову і дивився в темряву, неначе говорив нам, що коли б йому і довелося померти, він пробіжить ці сорок-п’ятдесят миль, щоб дістатися до Мілозиса. Умслопогас допоміг мені сісти в сідло, — дорогий мій дикун! — скочив у своє, не торкаючись стремен, і ми поїхали, спочатку повільно, потім швидше. Так пролетіли ми ще десять миль. Почався довгий, стомливий підйом… Мій бідний кінь спіткався тричі і ледве не падав на землю разом зі мною. На вершині, куди ми піднялися, нарешті, він зібрав останні сили і побіг конвульсивною ходою, важко дихаючи. Ще три, чотири милі… Раптом бідолашний кінь підстрибнув, спіткнувся і впав прямо на голову, а я покотився вбік. Поки я піднімався, мужня тварина підвела голову, подивилася на мене жалібними, налитими кров’ю очима, потім опустила голову і здохла. Серце коня не витримало. Умслопогас зупинився біля трупа коня, і я з відчаєм дивився на нього. Нам потрібно було здолати понад двадцять миль до світанку; як їхати на одному коні?

Зулус мовчки скочив із коня і допоміг мені сісти в сідло.