Читать «У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна» онлайн - страница 327

— Це ти, Каро? — крикнув я. — Тут я, Макумазан! Накажи варті опустити міст і відкрити ворота! Швидше тільки, швидше!

Минуло кілька хвилин, які здалися мені нескінченними. Нарешті міст опустили, і ворота відчинилися. Ми опинилися у дворі, і бідолашний кінь мій захитався й упав. Я абияк звільнився і озирнувся довкола. Окрім Кара, нікого не було, та й він мав дивний вигляд, вся його одежа була розірвана. Він сам відкрив ворота, опустив міст, потім знову замкнув їх; завдяки кмітливо пристосованим важелям і блокам, зробити це могла одна людина.

— Де ж вартові? — запитав я, наперед лякаючись його відповіді.

— Я не знаю, — відповів він, — години дві тому, коли я спав, мене схопили, зв’язали, і лише зараз я звільнився, розгриз зубами мотузок. Я боюся, страшенно боюся, що нас зрадили!

Його слова додали мені енергії. Схопивши його за руку, я пішов у супроводі Умслопогаса, який брів позаду, як п’яний, прямо через тронну залу, де було порожньо і тихо, в кімнати королеви.

Коли ми ввійшли до першої кімнати, — варти не було, в другій — теж нікого! О, можливо, все закінчилося! Ми спізнилися! Німа тиша кімнат справляла гнітюче враження. Ми підійшли до спальні Нілепти, хитаючись, з, болем у серці, побоюючись найгіршого, але помітили там світло. О, слава Богу, Біла Королева жива й неушкоджена! Ось вона стоїть у нічному платті, розбуджена нашим приходом, в очах її ще сліди сну, обличчя залите рум’янцем страху і сорому!

— Хто там? — кричить вона. — Що це означає? Макумазане, це ти? Що з тобою? Ти приніс погані звістки… мій пан? О, говори ж, мій пан не помер? Ні?

Вона захиталася, заламуючи свої білі руки.

— Я залишив Інкубу пораненого, але бадьорого! Він виступав зі своїм військом проти Зорайї ще на заході сонця! Хай серце твоє заспокоїться! Зорайя розбита, перемога за тобою!

— Я знала це! — тріумфально закричала вона. — Я знала, що він переможе. Вони називали його чужоземцем і хитали головами, коли я доручала йому командування військами. На заході сонця… кажеш ти, а зараз уже світає! Можливо…

— Накинь на себе плащ, Нілепто, — перервав я її, — і дай нам вина, потім поклич служниць, якщо хочеш врятувати своє життя! Не зволікай!

Вона побігла до завіси і гукнула своїх служниць, поспіхом узула сандалі, накинула плащ. У цей час дюжина напіводягнених жінок вбігла до кімнати.

— Ідіть за нами і мовчіть! — сказав я їм, поки вони здивовано дивилися на нас.

Ми вийшли до першого передпокою.

— Тепер, — сказав я, — дайте нам пити і їсти. Ми помираємо!

Кімната служила зазвичай їдальнею для начальників варти.

З шафи нам дістали і подали вина та холодного м’яса. Ми з Умслопогасом поїли і випили вина, відчуваючи, що життя повертається до нас, і кров швидше потекла в жилах.

— Слухай, Нілепто! — сказав я. — Чи можеш ти довіритися цілком хоча б двом своїм служницям?

— Звичайно! — відповіла вона.

— Тоді накажи їм пройти бічним входом до міста і покликати городян, які віддані тобі. Хай вони прийдуть сюди озброєні і приведуть із собою всіх хоробрих людей, щоб захищати тебе і врятувати від смерті. Не питай, роби, що я кажу тобі, і не зволікай! Кара випустить жінок із палацу!