Читать «У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна» онлайн - страница 324

Мене осяяла раптова думка.

— Ваш кінь не втомився? — запитав я.

— Ні, я недавно сів на нього, коли першого коня вбили піді мною!

— Мій теж. Злізьте з коня, хай Умслопогас сяде на нього! Він чудово їздить верхи. Ми маємо бути в Мілозисі до світанку, а якщо не будемо, ну добре, спробуємо! Ні, ні, вам не можна кидати битви! Побачать, що ви поїхали, і це вирішить долю битви! Перемогу ще не здобуто. Залиштеся тут!

Він одразу ж зліз із коня, й Умслопогас скочив у сідло.

— Прощавайте! — сказав я. — Пошліть тисячу вершників за нами, через годину, якщо буде можливо! Стривайте, відправте когось із ваших генералів на лівий фланг, щоб прийняти командування військом і пояснити людям мою відсутність!

— Ви зробите все можливе, щоб урятувати її, Квотермейне? — запитав Куртіс пригнічено.

— Так, будьте певні. З Богом!

Він кинув останній погляд на нас і, супроводжуваний штабом, галопом помчав уперед, до війська.

Ми з Умслопогасом залишили поле битви і, як стріли, пущені з лука, полетіли рівниною і за кілька хвилин були вже далеко від видовища вбивств і запаху крові. Шум битви, крики, ревище долітали до нас, як звуки віддаленої бурі.

Розділ XXI

УПЕРЕД! УПЕРЕД!

На вершині пагорба ми зупинилися на одну мить, щоб дати перепочинок коням, і глянули на поле битви, яке розстилалося перед нами, осяяне червонуватим промінням призахідного сонця. Особливого ефекту цій картині надавав відблиск на сонці мечів і списів на зеленому тлі рівнини. Усе жахливе в цій картині здавалося незначним, коли ми дивилися на неї здалеку.

— Ми виграли день, Макумазане! — сказав старий зулус, окинувши своїм практичним розумом стан наших справ. — Війська Цариці Ночі розсіяні, вони гнуться, як розжарене залізо, б’ються, як божевільні! Та невідомо, чим закінчиться битва. Темрява збирається на небі, і полки не можуть потемки переслідувати і вбивати ворогів! — він сумно похитав головою.

— Але я не думаю, — додав він, — що вони схочуть знову битися, ми добре почастували їх! Добре бути живим! Нарешті я бачив справжню битву і справжнє військо!

У цей час ми їхали вперед поряд, і я розповів йому, куди і навіщо ми їдемо, і додав, що коли справа не вдасться нам, то вся війна ця безцільна, і сотні людей, загиблих у битві, померли марно!

— А! Сотня миль, і лише двоє коней! Треба приїхати на місце до зорі! — сказав зулус. — Гаразд! Уперед, уперед, Макумазане! Людина має спробувати це зробити! Можливо, ми встигнемо побити добряче старого чаклуна! Він хотів спалити нас! Старий відьмак! А тепер він хоче вбити мою матір (Нілепту)! Добре! Це так само правильно, як і те, що мене звуть Дятлом, і буде жива чи мертва моя мати, я відірву йому бороду! Присягаюся головою Чаки!

Він помахав сокирою і полетів галопом. Темрява згустилася над нами, але, на щастя, світив повний місяць, і дорога була хороша.

Ми квапливо їхали у сутінках. Обидва наші прекрасні коні линули вперед, як вітер, миля за милею. Ми проїздили схилами пагорбів, через широкі рівнини. Ближче і ближче зростали голубуваті пагорби, повз які ми промайнули, як примари в навколишньому мороці. Ми не зупинялися тепер ані на хвилину, тиша ночі порушувалася стукотом копит наших коней. Ось промайнули спорожнілі сонні села, сонні собаки зустріли нас меланхолійним гавкотом, ось покинуті людьми будинки, цілі селища. Ми мчали білою, осяяною промінням місяця дорогою, годину за годиною, цілую вічність! Ми майже не говорили, пригнувшись до ший коней, кожен із нас прислухався до їхнього глибокого дихання і до рівномірного стукоту копит. Біля мене, як похмура статя, верхи на білому коні їхав Умслопогас, дивлячись на дорогу і зрідка вказуючи своєю сокирою на пагорби і будинки.