Читать «У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна» онлайн - страница 311

Зулус замовк, і я бачив, що він глибоко схвильований своєю розповіддю. Він підвів голову і глянув на Гуда.

— Цей чоловік — я, Бугване! Так, я той утікач, волоцюга, згублений злою жінкою! Як було зі мною, так і ти будеш знаряддям, іграшкою жінки, на тебе ляже тягар чужих лиходійств. Слухай! Коли ти крався за Царицею Ночі, я йшов за тобою назирці! Коли вона вдарила тебе ножем у спальні Білої Королеви, я був там! Коли ти дозволив їй вислизнути, як змії в камінні, я бачив тебе, знав, що вона зачарувала тебе, так що віддана людина забула все, забула прямий шлях і пішла кривою стежкою. Пробач мені, батьку мій, якщо мої слова гострі, але вони сказані від чистого серця! Не зустрічайся з нею більше і з честю пройдеш свій шлях до могили! Врода жінки зношується, як хутряний одяг, і ти можеш потрапити через неї в біду, як було зі мною! Я все сказав!

Під час його довгої і красномовної розповіді Гуд мовчав, та коли розповідь почала нагадувати його власну історію, він почервонів, а дізнавшись, що зулус був свідком того, що сталося між ним і Зорайєю, дуже засмутився. Потім він пригнічено сказав.

— Зізнаюся, — сказав він із гіркою усмішкою, — я ніколи не думав, що зулус учитиме мене виконувати свої обов’язки. Але, мабуть, я дійшов до цього! Ви розумієте, друзі, яке велике моє приниження, і найгірше — це усвідомлення, що я заслужив його! Так, я мав віддати Зорайю до рук правосуддя, але не міг. Це — факт! Я відпустив її й обіцяв мовчати. Вона запевнила мене: якщо я пристану до її партії, вона повінчається зі мною і зробить мене королем. Слава Богу, у мене вистачило сили сказати їй, що навіть заради її любові я не залишу своїх друзів. Робіть, що хочете, я заслужив на це. І сподіваюся, що ви не потрапите в таку халепу, як я, — любити жінку всім серцем і відмовитися від спокуси володіти нею! Він обернувся, щоб іти.

— Стривай, друже, — сказав сер Генрі, — стривай хвилину! Я скажу тобі дещо!

Він відійшов убік і розповів Гудові все, що сталося між ним і Зорайєю напередодні. Це був останній удар для бідолашного Гуда. Неприємно людині усвідомлювати, що він був іграшкою в руках жінки, але за нинішніх обставин для Гуда це було вдвічі гіркіше і образливіше!

— Знаєте, — вимовив він, — мені здається, що ми всі зачаровані!

Він обернувся і пішов. Мені було дуже шкода його. Якби метелики, що літають навколо вогню, ретельно уникали його, їхні крила, напевно, вціліли б!

Цього дня був прийом у палаці. Королева сиділа на троні, у великій залі, слухала скарги, розбирала закони, дарувала нагороди. Ми вирушили до тронної зали. До нас приєднався вельми сумний Гуд.

Коли ми ввійшли, Нілепта сиділа на троні і, як завжди, займалася справами, оточена радниками, придворними, жерцями і надійною вартою. За загальним хвилюванням, очікуванням, написаному на всіх обличчях, зрозуміло було, що ніхто не звертав особливої уваги на звичні справи, всі знали, що війна неминуча. Ми вклонилися Нілепті і зайняли свої місця. Якийсь час усе йшло заведеним порядком, аж раптом пролунали труби, і великий натовп, що зібрався за стінами палацу, закричав: “Зорайя! Зорайя!”