Читать «У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна» онлайн - страница 272

Нарешті ми побачили диво і гордість Мілозиса — великий ґанок і сходи палацу, від пишноти яких у нас перехопило подих. Уявіть собі величні сходи з балюстрадою у два яруси — кожен ярус на сто двадцять п’ять сходинок — і красивим майданчиком. Сходи спускаються від палацової стіни до краю скелі, де каналом проведена вода з річки. Пишний ґанок підтримується величезною гранітною аркою, увінчаною красивим майданчиком між двома ярусами. Від цієї арки йде інша серпанкова арка, краса якої затьмарює все, що ми бачили досі.

Цей ґанок був рідкісним витвором мистецтва, яким людина могла справді пишатися. Нам розповіли потім, що ґанок, споруджувати який почали ще за давнину, падав чотири рази і три сторіччя простояв незакінченим, поки за нього не взявся молодий інженер Радемес, який заявив, що або закінчить роботу, або пожертвує своїм життям! Якщо йому не вдасться закінчити роботу, він кинеться зі скелі вниз, якщо робота буде закінчена, нагородою йому стане рука королівської доньки! П’ять років вовтузився він, витративши неймовірну кількість праці й матеріалу. Тричі падала арка, поки інженер, зрозумівши марність своїх зусиль, не вирішив накласти на себе руки.

Уночі вві сні йому з’явилася прекрасна жінка, торкнулася його чола, і він побачив будівлю закінченою і зрозумів, що, незважаючи на масу перешкод, його геній подолає все. Він прокинувся і знову взявся за роботу, але вже за іншим планом, і закінчив арку. Через п’ять років праці і терпіння Радемес повів прекрасну доньку короля сходами в палац, сам став королем-чоловіком і заклав нинішню королівську династію Цу-венді, яку досі називають “Будинком сходів”, у пам’ять будівничої могутньої енергії і таланту, що послужили сходинками до його величі.

На честь свого тріумфу й успіху король-чоловік Радемес зробив статую, що зображала його сплячим, а над ним прекрасну жінку, яка торкається його чола, і поставив скульптуру у великій залі палацу, де вона стоїть і досі.

Отака історія прекрасних сходів палацу в Мілозисі. Недивно, що його називають “Похмурим містом”. Могутні гранітні споруди дивляться суворо і зиркають на людей у своїй похмурій величі. Ми побачили Мілозис залитий промінням сонця, але коли грізні хмари збираються над царственою вершиною міста, він має якийсь надприродний вигляд — витвір поетичної фантазії!

Розділ XII

СЕСТРИ-КОРОЛЕВИ

Великий човен прослизнув каналом біля підніжжя сходів і зупинився. Старий вийшов із човна і запросив нас іти за ним. Втомлені, ми без вагання пішли за ним, звичайно, прихопивши з собою гвинтівки. Наш провідник знову приклав пальці до губ, низько вклонився і наказав людям у човнах, що зібралися дивитися на нас, розходитися. Останньою вийшла з нашого човна дівчина, яку ми витягай з води. Вона поцілувала мою руку, мабуть, дякуючи за порятунок від бегемота. Мені здавалося, що вона остаточно забула свій страх перед нами і зовсім не поспішала йти до своїх. Вона пішла поцілувати руку Гудові, коли молодик, її супутник, втрутився і відвів її. Як-тільки ми опинилися на березі, кілька чоловіків підхопили наше майно і багаж і вирушили з ними на дивний ґанок, а наш провідник усіма способами прагнув пояснити, що наші речі залишаться цілими і неушкодженими. Потім він повернув праворуч і повів нас до маленького будинку, який (я дізнався про це пізніше) був готелем. Ми ввійшли до красивої кімнати і побачили дерев’яний стіл із різними наїдками, очевидно, приготований для нас. Наш провідник запросив нас сідати на лаву біля столу. Ми вирішили не чекати повторного запрошення і накинулися на закуску. Її подали на дерев’яних тацях і складалася вона з холодного козячого м’яса, загорнутого в якесь листя, що додавало йому дивного чудового смаку; із зелені на зразок латуку, чорного хліба і червоного вина, налитого в рогові чаші. Вино мало ніжний і приємний смак, щось на кшталт бургундського.