Читать «У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна» онлайн - страница 271

Наступної секунди я побачив величезні червоні щелепи та ікла бегемота, що встромилися в човен. Він перекинувся, і люди опинилися у воді.

Перш ніж ми встигли схаменутися, страшне чудовисько роззявило пащу, щоб проковтнути жінку, яка борсалася у воді. Я вистрілив над її головою в горло бегемота. Він відплив убік і закрутився, а струмки крові цебеніли з його ніздрів. Не даючи йому схаменутися, я знову вистрілив і добив його. Нашою першою думкою було врятувати дівчину, поки чоловік плив до іншого човна.

Нам це вдалося. Під шум і крики глядачів ми посадили її у наш човен.

Тепер усі човни тубільців зібралися разом, на деякій відстані від нас, очевидно, для наради. Ми негайно схопили весла і рушили до них.

Гуд стояв у човні і, тримаючи трикутний капелюх, ввічливо розкланювався на всі боки з веселою усмішкою. Головний човен попрямував нам назустріч. Я бачив, що наш вигляд — особливо форма Гуда і постать Умслопогаса — здивували поважного старого. Він був одягнений так само, як усі, але сорочка його, була зроблена з чистого білого полотна, з пурпуровою облямівкою. Золоті кільця сяяли на руці і на лівому коліні.

Гуд махнув капелюхом старому джентльмену і поцікавився про його здоров’я чистісінькою англійською мовою. Старий у відповідь приклав два пальці правої руки до губ, що ми зрозуміли як привітання. Потім він сказав нам кілька слів тією ж мовою, як і перший наш співрозмовник. Ми знову зовсім нічого не зрозуміли, хитали головами і знизували плечима. Після деякого мовчання я, відчуваючи сильний голод, почав показувати на свій рот і поплескувати живота. Ці жести старий, мабуть, чудово зрозумів, оскільки енергійно закивав головою і вказав на гавань.

Хтось кинув нам мотузок, який ми міцно прив’язали до човна. Човен рушив до гавані і повів нас на буксирі у супроводі інших човнів. За двадцять хвилин ми ввійшли до гавані, переповненої народом, який зібрався подивитися на нас. Ми помітили, що мешканці міста належали до одного типу, і дехто був вельми вродливим. Між глядачів ми побачили пані з дуже білою шкірою. На повороті річки відкрилося місто. Вигук захоплення і здивування зірвався з наших губ, коли ми побачили його. Пізніше ми дізналися, що місто називається Мілозис, або “Похмуре місто” (Мі — місто, Лозис — нахмурена брова).

На відстані п’ятисот ярдів від берега річки стриміла гранітна скеля двохсот футів заввишки. На самому вершечку скелі стояла будівля з граніту; унизу була зубчаста стіна з маленькими, пробитими в ній дверима.

Потім ми дізналися, що ця будівля — палац королев країни. Позаду палацу місто підіймалося вгору до прекрасної будівлі з білого мармуру, увінчаної золотим куполом, який ми помітили здалеку. За винятком цієї будівлі всі споруди міста були збудовані з червоного граніту й оточені садами, які пом’якшували дещо суворе, одноманітне враження гранітних споруд.