Читать «У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна» онлайн - страница 246

Але в боротьбі з дикунами, які озброєні списами і сокирами, кольчуги непроникні для ударів і, безперечно, допомагають.

Ми благословляли тепер свою завбачливість, що не забули захопити їх із собою, радіючи, що наші носії не встигли вкрасти їх, коли втекли з усім нашим майном. Оскільки Куртіс мав дві кольчуги, то я запропонував йому позичити одну Умслопогасу, який теж наражався на чималу небезпеку. Він погодився і покликав зулуса, який прийшов, несучи сокиру сера Генрі, уже готову до використання. Ми показали йому сталеву сорочку і пояснили, що її треба надіти на себе. Він спочатку заявив, що носить свою власну шкіру цілі сорок років і не хоче надягати на себе залізну. Тоді я взяв гострого списа, кинув сорочку на підлогу і щосили вдарив її списом. Спис відскочив, не залишивши навіть позначки на сталі.

Цей експеримент, мабуть, переконав його. Коли я йому сказав, що обережність необхідна, якщо вона може зберегти життя людині, що, одягнувши цю сорочку, він може вільно володіти щитом, оскільки руки будуть вільні, він погодився надіти на себе “залізну шкіру”. Сорочка, зроблена для сера Генрі, чудово прийшлася зулусові. Обидва вони були майже однакового зросту, і хоча Куртіс виглядав товщим, але мені здається, ця різниця існувала тільки в нашій уяві. По суті, він зовсім не був товстим. Руки Умслопогаса були тоншими, але міцні і м’язисті. Коли обидва вони стали поряд, одягнені в кольчуги, що облягали їхні могутні кінцівки, виявляючи сильні м’язи і вигини тіла — це була така пара, що десяток ворогів могли відступити, зустрівшись з ними!

Було близько першої години ночі. Розвідники доповіли, що мазаї, напившись крові биків і наївшись донесхочу, подалися спати коло багать. Вартові розставлені біля всіх отворів крааля.

— Флосі, — додали вони, — сидить неподалік від стіни поблизу західної сторони краалю, з нею няня і прив’язаний білий віслюк. Ноги дівчинки зв’язані мотузком, і воїни вклалися довкола неї.

Ми поїли і лягли подрімати години дві перед експедицією. Я тільки дивувався, коли Умслопогас повалився на підлогу й одразу ж заснув глибоким сном. Не знаю, як інші, але я не міг спати. Зазвичай у таких випадках, хоча мені прикро в цьому зізнаватися, я відчував завжди певний страх. Але тепер я спокійно обмірковував наш задум, який мені зовсім не подобався. Нас було тридцятеро, більшість наших людей не вміла стріляти, а ми готувалися битися з сотнями хоробрих, лютих і найжахливіших дикунів Африки, захищених кам’яною стіною. По суті, це було божевілля, особливо через те, що ми мали зайняти свої позиції, не привертаючи уваги вартових. Яка-небудь випадковість, звук розрядженої рушниці, — і ми пропали, бо тоді весь табір схопиться на ноги, а всі наші надії ґрунтувалися на несподіванці.

Ліжко, на якому я лежав, вдаючись до таких сумних роздумів, стояло поблизу відчиненого вікна, що виходило на веранду. Раптом я почув дивний стогін і плач. Спочатку я не міг зрозуміти, що це таке, але, зрештою, встав, вистромив голову у вікно й озирнувся. Я побачив на веранді людську постать, яка стояла навколішки, била себе в груди і ридала. Це був Альфонс. Не розібравши слів, я гукнув його і запитав, що з ним відбувається.