Читать «У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна» онлайн - страница 244

Ми негайно взялися втілювати план. Містер Мекензі наказав привести хлопчиків 12–15 років і розіслав їх у різні місця стежити за табором мазаїв із наказом доповідати час від часу, що там відбувається. Кількох хлопців і жінок поставили вздовж стіни, щоб попередити нас у разі несподіваного нападу. Потім двадцятеро чоловіків, які складали наші головні сили, зібралися в будинку, і наш господар звернувся до них і до наших аскарі з промовою.

Це була виняткова сцена, що глибоко вразила присутніх.

Біля величезного дерева стояла приземкувата постать місіонера. Він зняв капелюха, одна рука його, поки він говорив, була піднята догори, друга лежала на гігантському стовбурі дерева. На доброму обличчі його чітко відбивалася душевна скорбота. Поблизу нього сиділа на стільці Його бідолашна дружина, закривши обличчя руками. Збоку стояв Альфонс, який мав вельми сумний вигляд, а позад нього стояли ми троє. За нами — Умслопогас, похмуро схилившись, спирався, за звичкою, на свою сокиру. Попереду стояла група озброєних людей, одні з гвинтівками в руках, інші — зі списами і щитами і з серйозною увагою стежили за кожним словом місіонера.

Сріблясте проміння місяця, проникаючи через гілки дерева, заливало блідим світлом усю сцену, а меланхолійна пісня нічного вітру додавала ще гнітючішого відтінку смутку всій картині.

— Послухайте, — вимовив містер Мекензі, пояснивши зібранню наш план якомога ясніше, — багато років я був вашим ліпшим другом, захищав вас, навчав, беріг вас і ваші сім’ї від усіляких тривог, і ви благоденствували тут, у мене! Ви всі бачили, як моя єдина дитина — Водяна Лілія, як ви її називаєте, — моя донечка росла і розквітала, з найранішого дитинства донині. Вона була товаришем ігор ваших дітей, вона допомагала доглядати хворих, і ви завжди любили її!

— Ми любимо її, — відповів хтось глибоким голосом, — ми раді померти за неї!

— Дякую вам, щиро дякую. Я впевнений у ньому тепер, у важку годину тривоги. Її молоде життя в небезпеці, дикуни хочуть убити її, бо, справді, вони самі не знають, що роблять! Ви боротиметеся з усіх сил, щоб врятувати її, я знаю це, щоб позбавити відчаю мене і мою дружину. Подумайте про своїх дружин і дітей! Дитина помре, і після її смерті вони нападуть на нас; якщо ви самі вцілієте, то ваші будинки і сади будуть зруйновані, а майно і худоба зробляться здобиччю ворогів. Ви знаєте, що я мирна людина. За всі ці роки я не пролив жодної краплі людської крові, але тепер я боротимуся в ім’я Боже. Він допоможе нам урятувати наше життя і наші домівки. Присягайтеся, — продовжував він, все більше запалюючись, — присягайтеся мені, що поки хоча б один із вас залишиться живим, ви битиметеся поряд зі мною і цими хоробрими людьми, щоб урятувати дитину від жахливої смерті!

— Не говори більше, батьку мій! — вимовив тим же глибоким голосом найстаріший мешканець місії. — Ми присягаємося. Хай ми і наші сім’ї помруть собачою смертю, хай шакали гризуть наші кістки, якщо ми порушимо нашу клятву! Страшна справа, батьку мій, нам боротися з безліччю ворогів, але ми підемо битися і помремо, якщо потрібно! Присягаємося! Присягаємося всі! — повторили за ним інші.