Читать «У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна» онлайн - страница 221

Ми знайшли їх у брудній халупі, в передмісті. Троє з них сиділи біля халупи і мали вигляд добродушних молодців, більш-менш цивілізованої зовнішності. Ми обережно пояснили їм мету наших відвідин, спочатку зовсім безуспішно. Вони відверто заявили, що не хочуть і говорити про це, що вони дуже втомилися і змучилися за тривалу подорож та дуже горюють через смерть свого господаря. Вони вирушать додому і відпочиватимуть.

Усе це було невтішно, і, щоб відвернути їхню увагу, я запитав, де ж інші. Мені сказали, що їх шестеро, а я бачив тільки трьох. Один із них пояснив мені, що інші троє сплять у халупі, відпочивають від роботи.

— Від сну поважчали їхні повіки, — додав він, — і серце їхнє полегшилося. Найкраще — це спати, бо сон дає забуття! На біду, людина має прокидатися!

Нарешті інші троє чоловіків, позіхаючи, вийшли з хатини. Перші два були, очевидно, тієї самої раси, що стояли переді мною. Але, побачивши третього, я готовий був виплигнути зі своєї власної шкіри. Це була людина високого зросту, груба, але худорлява, з міцними сталевими м’язами. Один погляд на нього засвідчив, що він був не з ваквафів, а чистісінької крові зулус. Він вийшов, прикриваючи рота тонкою, майже аристократичною рукою, щоб приховати позіхання. Я відразу ж помітив, що він “Кашла”, або людина з кільцем. Він відняв руку від рота, і я побачив енергійне обличчя зулуса, з глузливим ротом, короткою бородою, вже посивілою, і парою темних соколиних очей. Я відразу впізнав цю людину, хоча ми не бачилися 12 років.

— Як справи, Умслопогасе? — запитав я його.

Висока людина, про походження і пригоди якого на його батьківщині ходять цілі легенди, відомий під ім’ям “Дятла”, або “Згубника”, глянув на мене здивовано випустив з рук довгу бойову сокиру. Він мене одразу ж упізнав і вклонився.

— Начальнику! — сказав він. — Старовинний начальнику! Великий начальнику! Батьку! Макумазане! Старий Мисливцю! Згубнику слонів, пожирачу левів! Бистроокий, обережний, сміливий, спокійний! Його постріли завжди влучні, його очі — зіркі! Він відданий друзям! Батьку! Мудрість говорить голосом нашого народу: гора ніколи не зустрінеться з горою, але вдосвіта людина зустрінеться з людиною! Слухай! Прийшов вісник з Наталя. “Макумазан помер! — закричав він. — Макумазана більше немає на землі”. Це було кілька років тому. Тепер, у цьому дивному місці, я бачу Макумазана, мого друга. Тут нічого сумніватися. Старий шакал посивів, але хіба він не гострозорий і не гострозубий? Ха! Ха! Макумазане, пам’ятаєш як ти всадив кулю межи очі буйвола? Пам’ятаєш…