Читать «У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна» онлайн - страница 219

— Що ж у тебе? — запитав я.

— Якщо ви хочете знати, хоча мені небажано б говорити про делікатну і особисту для мене справу, я скажу вам: я надто товстішаю!

— Замовкни, Гуде! — сказав сер Генрі. — Квотермейне, скажи нам, що ти можеш запропонувати?

Я запалив свою люльку, перш ніж відповісти.

— Чи ви чули, панове, про гору Кеніа? — запитав я.

— Ні, я не знаю такого місця! — відповідав Гуд.

— Чи чули ви про острів Ламу?

— Ні. Стривай, чи не лежить він майже за 300 миль на північ від Занзібару?

— Так. Слухайте, ось що я пропоную. Вирушимо в Ламу, і звідти подолаємо 250 миль до Кенії. Від Кенії до Лекакизера ще 200 миль, або близько цього, і там, я впевнений, ніколи ще не ступала нога білої людини. Потім, якщо ми підемо далі, то потрапимо в абсолютно не звідані місця. Що ви скажете на це, друзі мої?

— Важкий план! — промимрив сер Генрі задумливо.

— Ти маєш рацію, — відповів я, — але я вирішив це, бо всі ми троє вирушимо втілювати цей важкий план. Нам потрібна зміна життя, і ми знайдемо зовсім іншу природу, інших людей — повну зміну. Все своє життя я мріяв відвідати ці країни, і я сподіваюся зробити це раніше, ніж помру. Смерть мого хлопчика порвала останній зв’язок між мною і цивілізованим світом, і я повернуся до природної дикості. Тепер я скажу вам інше. Впродовж кількох років до мене доходили чутки про велику білу расу, котра, як припускали, мешкає десь у цьому напрямі, і я мрію побачити цих людей, якщо вони насправді існують. Якщо ви, друзі, хочете подорожувати зі мною, чудово! Якщо ні, я поїду сам!

— Я з тобою, хоча й не вірю в твою білу расу, — сказав сер Генрі Куртіс, підвівся і поклав руку на моє плече.

— Я теж! — приєднався Гуд. — Я піду за тобою! Всіма силами я постараюся дістатися до Кенії і в інше місце, назва якого важко вимовляється, і побачу неіснуючу білу расу! Ось усе, що я скажу!

— Коли ти розраховуєш вирушати? — запитав сер Генрі.

— Цього місяця, — відповів я. — На пароплаві Британської Індії. Ти не впевнений в існуванні раси, бо не чув про неї. Гуде! Пригадай про копальні царя Соломона!

Чотирнадцять тижнів минуло від цієї розмови. Після тривалих міркувань і довідок ми дійшли висновку, що нашим початковим пунктом для подорожі до гори Кенії має бути не Момбаза, а гирло річки Тана, на 100 миль ближче до Занзібару. Ми вирішили це, завдяки відомостям, яких надав один німецький мандрівник, котрий зустрівся нам на пароплаві дорогою до Адена. Я думаю, що це найбрудніший німець, якого я будь-коли знав, але він був хороший товариш, і дав нам дорогоцінні відомості.

— Ламу? — сказав він. — Ви їдете в Ламу? О, яке це прекрасне місце! — він повернув до нас своє жирне обличчя і підморгнув із виразом покірливого захоплення. — Півтора року я прожив там і ніколи не змінив сорочки, жодного разу!

Прибувши на острів, ми зійшли з пароплава з усім своїм майном, і, не знаючи куди йти, сміливо попрямували до будинку консула, де нас дуже гостинно прийняли.

Ламу — дивне містечко, але у мене в пам’яті залишилися надзвичайний бруд і сморід. Це було щось жахливе. Біля консульства тяглося узбережжя моря, чи, точніше, брудний берег, названий узбережжям. Під час відпливу берег абсолютно голий і служить місцем звалища всіляких нечистот, покидьків міста. Тут жінки заривають у прибережну грязюку кокоси, залишаючи їх, поки верхня шкаралупа зовсім згниє, тоді їх виривають з багна і з волокон плетуть рогожі та різні інші речі. Це заняття переходить у спадок з покоління в покоління, тому важко уявити й описати весь жахливий стан берега. Я знав багато поганих запахів протягом життя, але ніколи не відчував такого страхітливого смороду, як тут, на березі, коли ми сиділи, при світлі місяця, під гостинним дахом нашого друга консула. Не дивно, що народ тут помирає від лихоманки. Місцина сама собою достатньо красива, але це враження зникає під гнітом смороду.