Читать «У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна» онлайн - страница 218

І справді, іноді, у важкі хвилини туги, нас краще заспокоює мовчазна присутність людей, аніж розмова, яка тільки дратує. Мої друзі сиділи, палили, пили віскі з водою, я стояв біля каміна, також палив і дивився на них. Нарешті я заговорив.

— Давні друзі, — сказав я, — як давно ми повернулися з країни Кукуана?

— Три роки, — сказав Гуд. — Чому ти питаєш?

— Я питаю, бо я вдосталь наївся цивілізації. Я поїду назад до дикунів!

Сер Генрі відкинув голову на спинку крісла і посміхнувся своєю глибокою загадковою усмішкою.

— Як дивно! — сказав він. — Га, Гуде?

Гуд таємничо-глянув на мене крізь своє скельце.

— Так, дивно, дуже дивно!

— Я нічого не розумію, — вимовив я, дивлячись то на одного, то на другого, — і не люблю загадок!

— Не розумієш, друзяко? — сказав сер Генрі. — Я поясню тобі. Ми з Гудом ішли сюди і міркували. Він говорив…

— Якщо Гуд що-небудь і говорив, — заперечив я саркастично, — то він майстер базікати. Що ж це таке?

— Як ти думаєш? — запитав сер Генрі.

Я похитав головою. Як я міг знати, про що пасталакав Гуд? Він розпатякує про масу речей.

— Це щодо маленького плану, який я склав; якщо ти схочеш, ми можемо вирушити до Африки в нову експедицію!

Я підстрибнув при цих словах.

— Що ти кажеш? — вигукнув я.

— Так, я це говорю, і Гуд теж говорить! Чи не правда, Гуде?

— Правильно! — відповів джентльмен.

— Вислухай, друже! — продовжував сер Генрі, помітно пожвавлюючись. — Я втомився, смертельно втомився від неробства, розігруючи роль есквайра. Більше року я не можу знайти собі спокою, як старий слон, що відчув небезпеку. Я вічно марю країною Кукуана, копальнями царя Соломона і зробився жертвою непереборного прагнення бігти звідси, запевняю тебе! Мені до смерті набридло вбивати фазанів і куріпок, я потребую подорожі. Ти зрозумієш це відчуття: оскільки спробував віскі з водою, молока й не візьмеш у рот! Рік, проведений нами в країні Кукуана, здається мені, вартий усієї решти мого життя. Додам, що я дурний, що страждаю від цього, та нічим не можу собі зарадити. Я сумую і, більше того, тільки й думаю податися геть!

Він помовчав і продовжував.

— Врешті-решт, чому б мені не поїхати? У мене немає ні дружини, ні рідних, ні хлоп’ят, ні курчат. Якщо зі мною що-небудь станеться, то, звісно, баронетство перейде до мого брата Георга і його сина. Мені нічого тут робити!

— Еге, я так і думав, що рано чи пізно ти дійдеш до цього. Ну, тепер ти, Гуде, які в тебе причини для подорожі? Є вони?

— Так, — відповів урочисто Гуд, — я нічого не роблю без причини, і якщо тут замішана дама, то не одна, а кілька!

Я глянув на нього. Гуд — дивовижна людина.