Читать «У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна» онлайн - страница 216

Я поїду звідси назавжди, і що тут хорошого? Цивілізовані люди — ті ж дикуни, посріблені зверху! Цивілізація — марнослів’я; неначе північне сяйво, вона виблискуватиме і зникне, і морок оточить іще густіший. Вона схожа на дерево, що виросло на ґрунті варварства, і я впевнений, рано чи пізно вона впаде, як упала цивілізація Єгипту, культура еллінів і римлян та багато інших, яких не перелічити. Не подумайте, що я засуджую сучасні установи, що є екстрактом людських дослідів заради спільної користі! Цивілізація дала нам великі переваги, наприклад, лікарні. Але подумайте, ці лікарні наповнені хворими людьми, жертвами тієї самої цивілізації! У диких країнах лікарень немає. Є питання: наскільки ці люди, яких благословило небо, зобов’язані більше християнству, ніж цивілізації?

Терези гойдаються, підіймаються, — тут більше, там менше, — природа дає середній висновок на обох шальках терезів, і загальна сума є головним чинником у цьому величезному рівнянні, результат якого — невідома кількість цілей і намірів.

Зрозуміло, на все це можна дивитися тільки як на вступ молодого народу на шлях прогресу. Мені приємно думати, що ми намагаємося іноді зрозуміти межі нашої природи, що серйозність пізнань зовсім не лякає нас! Людське мистецтво неосяжне і розтяжне, неначе еластична стрічка, але людська природа схожа на залізне кільце. Ви можете його обійти довкола, можете чудово відполірувати його, сплющити, можете причепити його до іншого кільця, але ніколи, поки існує світ і людина, не збільшите його постійне коло. Це — річ незмінна, як зірки на небі, міцніша, ніж гори, незмінна, як шляхи Вічного. Природа людини — це калейдоскоп Бога, маленькі кольорові скельця, в яких відображаються наші пристрасті, надії, страхи, радощі, прагнення добра і зла. Всемогутня Правиця управляє ними, як зірками, впевнено і спокійно спрямовуючи їх у нові-поєднання і комбінації. Але основні елементи природи залишаються незмінними, незалежно від того, буде більше кольорових скелець чи менше.

Цивілізація має осушувати людські сльози, а ми плачемо і не можемо втішитися. Війна огидна їй, а ми б’ємося заради домівки, заради будинку, честі й слави і отримуємо задоволення в бійці. І так скрізь і в усьому.

Коли серце вбите, а голова лежить у поросі, нам не треба цивілізації. Назад, назад! Ми повземо назад, укладаємося на великих грудях Природи, як малятка, і чекаємо, що вона втішить нас, примусить нас забути пережите або врятує від жала спогадів!

Хто з нас у своєму великому горі не відчував бажання дивитися в чудове обличчя Природи, нашої спільної матері? Хто не прагнув лежати де-небудь на горі і стежити, як хмари пливуть небом, слухати гуркіт віддаленого грому, злитися, хоча б ненадовго, своїм бідним жалюгідним життям із життям Природи, відчути биття її серця, забути всі свої печалі, зануритися в її вічну енергію і життєву силу! Вона створила нас, від неї ми пішли, до неї і повернемося! Вона дала нам життя і поглине нас.