Читать «Нові пригоди Ракети на чотирьох лапах» онлайн - страница 7

— І що? Що ти тоді зробиш? — поцікавилася мама, склавши на грудях руки і посміхаючись.

— Я… я… я вам скажу: я піду від вас!

І знаєте що? ВОНИ ОБОЄ ПОЛЕГШЕНО ЗІТХНУЛИ: МОЇ ВЛАСНІ БАТЬКИ!

— Ви не зрозуміли, — крикнув я. — Якщо я від вас піду, ВИ ЗМУШЕНІ БУДЕТЕ САМІ ВИГУЛЮВАТИ СТРІЛКУ!

Їхні обличчя видовжилися, й вони занепокоєно зиркнули одне на одного. Ага! Я їх таки дістав!

— Хлоп має рацію, — пробурмотів тато.

— Це катастрофа, — погодилася мама. — Що ж нам тепер робити?

— Треба, щоб Тревор вигуляв песиків зараз, поки він ще з нами, — запропонував тато.

— Я теж так думаю, — підтримала тата мама. — Повідок висить на вхідних дверях, Треве. Ти знаєш, як їх відчиняти, правда?

Добре все обернулося для мене, скажіть? Я схопив повідок, хоч це насправді були три міні-шворки, причеплені до головного повідка, — і ми попленталися у двір, засипаний снігом.

Цуценята вперше опинилися назовні, і вперше я їх вів на потрійному повідку. До того ж зі мною була Стрілка, що витанцьовувала довкола своїх малят. Як і слід було очікувати, усі цуценята умить заплуталися у своїх шворках, утворивши на них купу вузлів. Песики штовхалися й кусали один одного, а їхня мамуся намагалася виправити ситуацію, стрибаючи до них, після чого вузлів ставало ще більше. Невдовзі я взагалі вже не міг зрушити з місця. Троє цуценят і їхня мама так обкрутили мене своїми повідками, що я стояв, як укопаний.

Я роззирнувся, шукаючи допомоги, і врешті-решт до нас пришкандибала якась старенька пані, що зглянулася на мене. Чесно вам кажу, це була ТАКА ганьба.

— Дай-но мені отой кінець повідка, — запропонувала вона, — і я витягну цього малесенького песика… які ж вони гарнесенькі! Ой, здається, він робить сюсю. Краще я поставлю його назад. Ось так. Давай-но витягнемо цього кругленького. Чи не міг би ти сказати своїй великій собаці, щоб не лізла мені під пальто? Ні? Ой лишенько!

Моя нога тепер застрягла. Чи не міг би ти?.. Ні, ти ж також не можеш рухатися, — зітхнула вона. — Мабуть, ми мусимо чекати, щоб хтось нас визволив.

Минуло хвилин п’ять, а ми й далі стояли, не в змозі поворухнутися, і старенька пані тим часом розповіла мені про свою внучку, у якої була така велика черепаха, що на ній можна було кататися, але, на жаль, її обличчя було всипане жахливими прищами — обличчя внучки, а не черепахи. Я, власне, вже думав, що волів би краще подрімати, ніж це все вислуховувати, коли пожежники, що проїжджали повз нас на своїй машині, зауважили нашу халепу й підкотили ближче.

Четверо пожежників вийшли з машини і дуже спритно виплутали нас із повідків, постійно підсміюючись.

— Добре, що ми вас побачили, — сказав один із них. — Ми саме поверталися до пожежного депо після виклику.

— Дякую вам, пане командире, — засяяла старенька пані. — Ви такі люб’язні. Ви часом не плануєте їхати повз крамниці, га? Може, ви б мене підкинули? — і вона поїхала собі геть разом із ними. Я тільки й устиг почути, як вона почала розповідати їм про прищі своєї внучки. Ну, а я подався мерщій до парку, де можна було відпочити від усього в тиші і спокої… Принаймні мав на це надію. Та й цуценята вже не надто скаженіли.