Читать «Нові пригоди Ракети на чотирьох лапах» онлайн - страница 22

— Ура!

Хоча було ще зарано святкувати, бо ми ж не могли потрапити до гаража. Він був надійно замкнений величезним навісним замком, і ми аж ніяк не подужали б зірвати його з дверей.

— Принаймні ми знаємо, що вони тут, — схвильовано вигукнула Тіна. — Ми можемо повернутися сюди перед п’ятою вечора і десь заховатися. Зачекаємо, поки прийде Чарлі, й застукаємо його на гарячому.

— Точно. Але нам треба все це сфотографувати, щоб мати свідчення. Спочатку зробити фотку, як він забирає цуценят із гаража, а тоді, як він їх комусь передає… І цього разу без жодного спалаху, щоб він ні про що не дізнався.

Решту дороги додому ми подолали без пригод і в чудовому настрої. Тіна пішла до себе, а я піднявся до своєї спальні, щоб усе обміркувати. Я сумнівався, чи варто розповідати про це мамі з татом: вони тоді усе узяли б під свій контроль, а яка ж від цього втіха? Я хотів, щоб це була тільки наша з Тіною перемога. Ми мали особисті порахунки з Чарлі і збиралися поставити його на місце! Але все ж таки, нам не завадила б чиясь допомога. Чарлі зі своїми вівчарками міг налякати будь-кого.

Обід, здавалося, ніколи не закінчиться. Моя голова аж тріщала від цієї невирішеної дилеми. Розповісти їм щось? Чи краще промовчати?

— Я вважаю, що той, хто викрав наших цуциків, зробив нам невеличку послугу, — сказав тато.

Це мене просто приголомшило. Яким чином міг він це вирахувати?

— Тобто? — запитав я.

— Нам тепер не треба сушити собі голову над тим, куди їх прилаштувати, — пояснив він. — І не дивись так на мене, Треворе, ніби я щойно їх замордував. Просто я хочу знайти в цьому хоч трохи позитиву. Я забрав з пошти оголошення, бо немає жодного сенсу рекламувати те, чого ми вже не маємо. Ми їх більше не знайдемо.

Я відклав ножа з виделкою. Хотів уже було сказати татові, що він страшенно помиляється, що ми з Тіною знаємо, де наші цуценята, і збираємося їх урятувати, ОСЬ ТАК, але тут тато знову розтулив свого рота.

— Я знаю, що ти засмучений, Треве, але ж нам треба бути реалістами. Скільки є шансів, що ми знайдемо цуценят? Практично жодного. Вони можуть бути де завгодно. Не варто навіть шукати.

Це була остання крапля. Тепер я твердо вирішив, що ми з Тіною зробимо все самі й покажемо усім, чого ми варті.

Тіна прийшла незабаром. Вона мала невеличкий наплічник.

— Необхідні припаси, — пояснила вона.

— Тобто?

— Фотоапарат, ліхтарик, бо о п’ятій буде вже темно, диктофон для запису, баночка крему…

— Ідіотко!

— Я подумала, що, може, твій палець ще не загоївся, — лагідно посміхнулася Тіна.

— Ги-ги. Ще щось?

Її очі засяяли:

— Плитка шоколаду.

— Чудово, — мовив я, не розуміючи, щоправда, чому вона похитує шоколадом перед моїм носом. Я запхнув руку в кишеню, витяг звідти невеличку баночку й показав Тіні.

— Я теж дещо маю, — і гордо проголосив. — Крем для взуття.

Тіна спантеличено глянула на наші черевики:

— Хіба їх треба чистити?

— Це крем для облич. Чудовий камуфляж у темряві.

Тіна скривилася:.

— Фу! Та ти ж і так чорний від бруду, хіба тобі мало?

— Тіно, ми вирушаємо у небезпечну місію з порятунку Стрілчиних цуценят від жорстоких гангстерів, і що менше нас бачитиме Чарлі, то краще, — я поклав баночку в кишеню. — Гаразд, ходімо.