Читать «Нові пригоди Ракети на чотирьох лапах» онлайн - страница 19

— Це пектиме? — запитав я.

— Ти ще така дитинка. Давай сюди палець.

Я заплющився. Терпіти не можу всілякі синці й подряпини. Я відчув, як щось холодне хлюпнуло мені на палець. Розплющив очі. На червоному пальці виросла спіральна кремова вежа, подібна до мініатюрної конусоподібної порції полуничного морозива. Це було просто сміховинно.

— Ти ж казала, що це якийсь спеціальний крем! — дорікнув я. — А це крем для тортів.

— Я знаю, — засміялася вона. — Але мусиш визнати, що це ДУЖЕ спеціальний крем для твого пальця.

Я так розреготався, що в мене на очах виступили сльози. Тіна зітхнула з полегшенням:

— Бачиш, — додала вона, — я ж казала, що тобі покращає.

Ми знову розреготалися.

— У тебе в голові бджоли, — сказав я їй крізь сміх.

— Ого, я пішла на підвищення. Ще зовсім недавно ти казав, що в мене у голові якісь нещасні мишки, а тепер я маю цілий рій гарненьких бджілок. Дякую тобі, дякую.

Нам не можна було гаяти часу. Тіна поклала собі до наплічника фотоапарат.

— Щоб фіксувати свідчення, — пояснила вона, а я вражено похитав головою. У неї таки є голова на плечах.

Ми схопили собак і килимки й рушили до парку. Стежка зі слідами вже, мабуть, закрижаніла, але ж ми мали з чогось починати.

Я видобув із сумки килимочки й підсунув один із них прямо під Стрілчин ніс, а Тіна вчинила те саме з Мишкою.

Ми вирішили не відпускати собак із повідків, хоч і чудово знали про високу ймовірність того, що наші руки можуть бути викручені із суглобів. (Тіні тому, що вона намагатиметься зрушити Мишку з місця, а мені тому, що я спробую втримати Стрілку, щоб вона не шугонула кудись до іншої галактики).

Стрілка вирішила, що я даю їй килимок, щоб зіграти з нею у перетягування линви. Вона схопила другий кінець зубами і почала гарчати й люто його смикати, поки я не визнав свою поразку й не випустив свій кінець. Важко дихаючи, вона сіла на землю, глянувши на мене здивовано й розчаровано.

Тіні з Мишкою вдалося досягти більшого. Він ретельно обнюхав килимочок, а тоді сів, наморщивши носа і плямкаючи, немовби куштував якісь неймовірні ласощі. Після чого поволеньки звівся на лапи і побрів кудись геть.

Я хотів піти за ним, але Стрілка й далі сиділа, не бажаючи зрушити з місця. Скінчилося тим, що я поволік її, неначе статую, аж поки вона нарешті зволила підвестися й неквапом подріботіла поруч. Я міг би заприсянути, що вона навіть підморгнула мені.

Мишка завів нас до поля для гольфа, у чому не було нічого дивного. Хоча я волів би туди не вертатися через тих розлючених гравців у гольф, з якими нам довелося мати справу вчора.

Було нелегко приховувати собак від зайвих очей, коли ми перетинали зелені галявини. Скрізь, куди вів його запах, Мишка добувався навпростець, наче ведмідь (чи все ж таки як мишка?).

На щастя, дуже мало гравців у гольф виявилися настільки божевільними, щоб припертися сюди з самого ранку, і врешті-решт ми зауважили оддалік невеличкий сарайчик.

Мишка почалапав прямо до нього. Стрілка також пожвавішала. Вона натягнула повідець і занепокоїлася. Серце закалатало у мене в грудях. Я відчував, що ми на правильному шляху. Ми з Тіною обмінялися поглядами. Адже саме там могли перебувати наші цуцики.