Читать «Нові пригоди Ракети на чотирьох лапах» онлайн - страница 10

Я знав, що Тіна хотіла якось розрадити, але навіть це мене не підбадьорило. Я хотів, щоб цуцики повернулися додому.

— Ми мусимо їх знайти, — повторив я.

— Треба провести розслідування, — заявила Тіна. — Почнемо з місця злочину і візьмемо з собою Мишку.

— Яка з нього користь?

— Сенбернарів спеціально навчають знаходити й рятувати людей, — пояснила Тіна.

— Я знаю, але я думав, що спочатку людей має засипати лавина, а тоді вже собаки їх викопують.

Тіна показала на вікно.

— Там падає сніг, — життєрадісно повідомила вона.

— Тіно, у нашому парку не буває лавин. Там дуже рівно.

Тіна схопила мене за плечі й потермосила.

— Ти хочеш знайти цуциків чи ні?

— Ну, добре, добре. Ходімо.

Ми пішли до парку, я — уже втретє, з Мишкою на довідку.

Зі Стрілкою завжди буває навпаки. Не ви її кудись тягнете, а вона вас, причому на максимальній швидкості.

Мишка — цілковита протилежність. Таке враження, що ви волочите за собою гігантську запіканку з м’ясом.

— Ось. Тут це й сталося, — сказав я Тіні. — Бачиш, ще й досі видно сліди цуценят і мої… а ось це ті великі сліди, про які я тобі казав.

Тіна спочатку нахилилася над відбитками, тоді випросталася, роззирнулася довкола й уп’ялася в мене підозріливим поглядом:

— А ти нікого не бачив за кущами?

— Ні, пані детективе.

— А чим ти займався, коли все це сталося? — допитувала вона мене, нотуючи щось у записнику.

— Я або стежив за Стрілкою, або втікав, щоб вона мене не облизувала.

— Чому вона мала тебе лизати? — не вгавала Тіна.

— Бо їй здалося, що в мене брудне обличчя.

— Це в тебе таке алібі? — суворо запитала вона.

— Так, пані детективе, і якщо хочете знати, то я навряд чи викрадав би власних цуциків, хіба не так?

Тіна неохоче кивнула і сховала записник:

— Щось у цьому є. Гаразд, цього разу я вас не заарештую, але начувайтеся. Ага! — вона раптом шаснула рукою в кущі і витягла звідти клаптик темно-синьої тканини.

— Дивися! Клаптик матерії. Я думаю, це з одягу злочинця. Нам тільки треба буде порівняти цей клаптик з його курткою, — Тіна переможно посміхнулася.

— Тіно, та цей клаптик міг уже сто років тут лежати. Ми не знаємо, чи це була куртка злочинця, та й подумай, скільки людей носять темно-сині куртки! Майже всі, от скільки.

Тіна знизала плечима й поклала клаптик у кишеню:

— Можливо, але ми принаймні пильніше придивлятимемося до тих, у кого подерта куртка. Ходімо по сліду, — вона нахилилася над відбитками, які невдовзі привели її до невисокого муру, що оточував парк. Тіна оглянула стежку за ним, де всі сліди безладно переплуталися.

— Гм, — пробурмотіла вона. — Цікаво. Звісно, важко встановити стовідсотково, але я гадаю, що собачий крадій повернув праворуч, вийшовши з парку, тобто він пішов не до центру міста. Це важливо.

Я на секунду втомлено заплющив очі, а тоді знехотя промовив:

— Так, дуже важливо. Якщо він не пішов у бік міста, нам залишається просто обшукати РЕШТУ ПЛАНЕТИ.

— Треворе, з тобою нині страшенно важко, — зауважила Тіна.

— Бо в мене був важкий день. Хтось викрав Стрілчиних цуценят.