Читать «Повернутися дощем» онлайн - страница 94

Жінка не знала, коли побачить доньку і чи взагалі побачить. Можливо, прощання на автовокзалі у Сєвєродонецьку було останнім? До цього часу Настя картала себе за те, що не пересилила себе і не зрушила стіну непорозуміння й недовіри. Вона чекала першого кроку від доньки, тішила себе примарною надією на слова прощення. Не дочекалася. Вона, як мати, мусила зробити перший крок назустріч, обійняти свою дитину, притиснути до себе, пробачити, тоді, можливо, донька зрозуміла б свою помилку і вибачилася. А може й ні…

Геник… Де він зараз? Чи оминула його ворожа куля? Невідомо. Новин з фронту також нема. Під час обстрілів у Насті з’явилася надія на звільнення. Що ось-ось скрипнуть двері камери і на порозі вона побачить свого сина. Потім все стихло і надія зникла.

Час від часу Настю водили на допити. Коли вели довгим напівтемним коридором, у камері № 2 заздалегідь зачиняли віконце. Їй спало на думку, що саме там тримають Вадима, ховаючи від її погляду. Останні кілька днів Настю не турбували, і це ще більше напружувало і схиляло жінку до різних здогадок і домислів.

«Хай там як, казиться Філін чи ні, перемога буде за нами, — зробила втішний висновок Настя і задумалася. — Перемога… Яке значення має це слово? Пере-жити, пере-бороти все, перемочь — російською, усе задля того, щоб перемогти. „Победа“ російською мовою: по-біді, пройтися по бідах, щоб перемогти», — дійшла вона висновку. Вороги хочуть її залякати і принизити, щоб зламати, але такої насолоди вона їм не дасть.

— Їстимеш? — чоловічий голос у віконці відірвав її від роздумів.

— Так, і питиму також, — відповіла Настя.

— Що передати твоєму Вадимові? — спитав.

— Загадку від мене.

— Ти зовсім дурна чи трохи?

— То сам вирішуй, — весело відповіла Настя, — а моєму чоловіку передай загадку.

Розділ 38

Левко зібрав валізу, перевірив документи та квитки. Все було готово до від’їзду на навчання, не вистачало лише батька, його потиску руки на прощання та обіцяного борщу тітки Насті. Левко зранку сходив у слідчий відділ, новин не було, тож він попросив у разі чого телефонувати йому. Вже з валізою він зайшов до кав’ярні «Затишок». Валентина радо зустріла хлопця, обняла, заметушилася.

— Ми з Ольгою розмістили на своїх сторінках у Фейсбуці оголошення про Вадима та Настю, — сказала жінка, сівши поруч за столик і поставивши каву. — Попросила друзів перепостити, може, випливе якась інформація.

— Як буде, подзвоніть мені одразу, — попросив Левко.

— Звичайно! У мене на міліцію менше надії, ніж на оголошення в соцмережах. Ольга й на «Однокласниках» кинула об’яву, а я попросила молодь, що заходить на каву, розмістити інформацію ВКонтакті. Будемо сподіватися на краще. А ти вчися, повернуться твої додому — будуть задоволені.

Хлопець кивнув на знак згоди.

— Не знаю, чи варто сповіщати Богдану Стефанівну? — задумливо промовила жінка.

— Ви знаєте її номер?! А я їздив до неї в село з надією щось дізнатися.

— Запиши його напровсяк, — Валентина продиктувала номер Настиної матері. — То що будемо робити? Га?