Читать «Повернутися дощем» онлайн - страница 83
Світлана Талан
Коридором тягали щось важке, з команд стало зрозуміло — вивозять. Надія на звільнення Луганська загорілася з новою силою, і Вадим вслуховувався в кожен звук. Коли за вікном стемніло, все стихло. Вечері не принесли, але не голод мучив Вадима — почала докучати спрага. Він уже звик до неприємного запаху з туалету, міг витерпіти голодування, але від спеки неймовірно хотілося пити. У роті пересохло, і, здавалося, язик приріс до піднебіння. Вадим підійшов до віконця у дверях і визирнув у коридор. Здалеку падало світло.
— Агов, сусіде! — почув він жіночий голос.
Тьмяне світло в коридорі заважало роздивитися його власницю.
— Де ви? — спитав Вадим.
— У камері навпроти, — озвалася жінка.
— Тож виходить, ви моя сусідка?
— І сусід є, — почувся чоловічий голос. — Ми тут удвох з дружиною. Мене звати Семен, дружину — Олена.
— А я — Вадим. Звідки ви?
— Місцеві.
— А я із Сєвєродонецька, — сказав Вадим. — За що вас затримали?
— Я — кадровий офіцер, відмовився співпрацювати із бандитами, — пояснив чоловік, — за це й посадили.
— А дружину за що?
— За те, що я — дружина українського офіцера, — пояснила Олена. — А ви одружені?
Вадим розповів про Настю. На жаль, подружжя нічого не знало про неї. Сусіди розговорилися, і виявилося, що Семен і Вадим народилися в один день, як і Настя з Оленою. Вперше, відколи потрапив за ґрати, Вадим щиро засміявся.
— Це не просто збіг, — сказав він.
— Доленосний збіг, — погодилася жінка.
Вони домовилися після звільнення зустрітися сім’ями і потоваришувати. Вадим згадав Руслана і їхню домовленість. Треба лише дочекатися того часу, коли нечисть розбіжиться.
— Здається, вони повтікали і забули про нас, — сказав Семен.
— Схоже на те, — погодився Вадим. — Погано тільки, що води ні краплі не лишили.
— Нам також, — мовив Семен, — але потерпимо, аби лише позбутися цієї погані.
Розділ 33
Улянка грюкнула металевими дверима і піднялася сходами на горище школи. Чотири снайпери вже зайняли свої позиції біля вікон, які виходили на різні боки, лише одне вікно залишалося вільним, і до нього дівчина й попрямувала. Вона уважно оглянула в приціл місцевість і зручно вмостилась, бо в такому положенні залишатиметься кілька годин. Артилерія замовкла… Її завданням було охороняти цивільних, які сховалися від вибухів у спортзалі. Звідси було добре видно всі підходи до школи з її боку, інші сторони прикривали хлопці. Удалині горіло і здіймався високий стовп чорного диму, який, втім, не затуляв огляду. Подвір’ям снували бійці, від’їхала автівка Баті.
Думки Улянки повернулися до Геника, якого вона нещодавно бачила. Раніше вона вважала, що в АТО набагато легше тим, хто має поруч кохану людину. Тоді ворожі кулі та осколки їх оминатимуть, бо, хай яка жахлива війна, життя сильніше, а підкріплене любов’ю — у стократ. Закохана людина не буде безглуздо, як іноді трапляється, ризикувати своїм життям, аби не завдавати болю коханій людині, й сама любов має вберегти від загибелі. Війна показала свій жахливий вищир, байдужість до найглибших почуттів, кидаючи закоханим під ноги тіла коханих.