Читать «Повернутися дощем» онлайн - страница 241

Бажання тікати з Луганська виникло не одразу. Спочатку вірила, що ось-ось нас звільнять. Щодня виглядала у вікно, сподіваючись побачити на вулицях синьо-жовтий прапор. Особливо зраділа чуткам про те, що українські війська ввійшли в Кам’янобрідський район, але не дочекалася. Це так пригнічує, коли не можеш вільно пересуватися вулицями, якими звикла завше ходити, не маєш права з друзями повештатися просто так, без діла, вечірнім містом. Нові правила, продиктовані чужинцями, позбавляють права із коханим зустріти ранок. Почуваєшся беззахисним і приниженим, а місто, заґратоване у велику клітку, перестає бути затишним і рідним. Куди б ти не йшов — за тобою завжди стежить дуло автомата. Це як страшний сон, від якого не можна прокинутися, бо, розплющивши очі, все одно побачиш націлену зброю. Ти розумієш, що для чужинця нічого не варте твоє життя — один порух пальця, і воно обірветься. Хочеться вчепитися зубами у ненависну глотку, але розум зупиняє, підказує: біжи звідси негайно! І ти їдеш із насидженого місця, тікаєш, хоча ніколи не був злочинцем. Дорогою ти не думаєш про майбутнє: воно як у тумані. Тішиш себе спогадами про затишні скверики рідного міста, де ти мав змогу зустрічатися з друзями, лавки, де пізнав солодкий смак першого поцілунку, і нічні ліхтарі, які були мимовільними свідками.

Я стала біженкою. Не для того, щоб знайти іншу лавку, скверик чи ліхтарі, бо вже з перших днів перебування на „Великій землі“ зрозуміла — інших таких немає. Моя мала батьківщина залишилася там, за межею, в клітці. І я повинна звільнити своє місто і повернути свої ліхтарі. Рішення взяти в руки зброю прийшло миттєво і безповоротно. Хто не втрачав свою землю, мене не зрозуміє. Хто не відчув на власній шкірі те, що за поняттям „особисте“ криється щось набагато більше, ніж речі, будинок, робота. Ця втрата велика, як відірваний шматок тіла, як орган, без якого не можеш жити.

Гостре відчуття несправедливості досягло свого піку на фронті. Ти борониш землю, щоб клітка не накрила іншу частину твоєї Батьківщини. Ти мерзнеш в окопах не заради судді-хабарника чи чиновника-злодія, не заради командира-зрадника чи митника-контрабандиста, а якраз заради того, щоб знищити цю погань. Ти щомиті ризикуєш життям заради світлого майбутнього своєї країни, заради свого майбутнього…

Я покинула навчання, втратила малу батьківщину, порвала з „друзями“, у голові яких виявилася вата замість мізків, проте отримала нову родину і впевнена в кожному зі своїх побратимів. Стильний одяг змінила на військову плямисту форму, а туфлі на високих підборах — на берци, жіночу сумочку — на автомат. Я не сплю на широкій постелі, не вкриваюсь теплою ковдрою — моїм ліжком стали ящики з-під патронів, а кімнатою — бліндаж. Я перемогла свою фобію мишей, їх у моїй новій оселі набагато більше, ніж людей, але що та невинна маленька мишка в порівнянні з озброєним ополченцем чи кадирівцем на БТРі?