Читать «Повернутися дощем» онлайн - страница 231

— Я зараз не буду їсти, — перебила її Настя. — Я хочу туди.

— Доню, не вигадуй! Там сніг і ніякої краси. Що там зараз можна робити?

— Мамо, ти не розумієш! — Настя повернулася до неї. В її широко розплющених очах був нездоровий вогник, який налякав жінку.

— Насте, я тебе нікуди не відпущу!

— Мамо, не переймайся, — попросила Настя, вдягаючись, — я трішки погуляю і повернуся.

— Насте! — вирвалося у Богдани Стефанівни з відчаєм, але донька вже була за дверима.

…Настя піднімалася крутими схилами з одержимістю. Ноги ковзали, вона падала, підводилася і знову повзла вгору. Здавалося, вона намагається залишити серед зелених ялиць та смерек останні сили. Настя чіплялася за мерзлу землю руками, обдирала нігті до крові, ударялася об каміння, але вперто не покидала свій шлях. Гілля ялин боляче било її по обличчю, шарпало за одяг, але жінка не помічала цього і не відчувала болю.

Захекавшись, вона зупинилася на галявині. Тут майже не було снігу, і Настя знесилено впала на землю. Горе вирвалося назовні риданням. Настя невтішно плакала, припадаючи тілом до землі — грудей сивочолих гір, благала забрати її біль, звільнити від нього бодай трохи.

Карпати, суворі, примхливі й мудрі, вміли співчувати. Багато людського горя вони бачили на своєму віку. Мовчазно спостерігали, як люди кохалися серед ялиць, були свідками їх гибелі, коли відчайдухи падали з верхівки. До одних вони були поблажливі, до інших — жорстокі. Та відчай жінки був настільки великим, а прохання щире, що гори зглянулися. Вона була така беззахисна у своєму горі, що Карпати, якби могли, вмилися б слізьми разом з нею. Вони зітхали тяжко, по-старечому, і вбирали, всотували у своє могутнє міцне тіло біль згорьованої матері.

Настя втратила лік часу, ридання стихли, коли відчула полегшення. На груди вже не тиснули сотні атмосфер. Удома на самоті й на могилі доньки вона вже вилила море сліз — не допомогло, біль не зменшувався, а зараз вперше відчула полегшення. Вона могла вільно дихати, підвелася із землі і відчула, що тіло почало її слухатися і ноги відпочили. Вона зробила глибокий вдих і почула приємний запах хвої, а ще пахло зимою. Свіже повітря наповнило груди, дихалося вільно, вперше за останній час. Настя ще кілька хвилин насолоджувалася смаком гірського повітря, потім стиха промовила:

— Дякую вам, мудрі Карпати!

…Богдана Стефанівна не знала куди себе подіти, поки чекала на доньку. А коли Настя повернулася, то зойкнула. Обличчя доньки було в подряпинах, брудне й закривавлене, але донька посміхалася куточком вуст уперше за довгий час.

— Усе добре, мамо, — сказала стомлено. — Мені треба вмитися.

Настя привела себе до ладу. Мати напоїла її чаєм з карпатських трав, і вона швидко заснула.

На ранок Настя заявила:

— Мамо, я поїду додому, мені вже ліпше.

— Куди? Ти ще така слабка!

— У тебе є коні, яких ти любиш і знаєш, що вони на тебе чекали, а мене чекає мій голуб.

Мати зі здивуванням подивилася на доньку і сказала, що Вадим його, напевно, годує.