Читать «Повернутися дощем» онлайн - страница 229

Сергій Андрійович згадав Богдану, ту ніч, коли ладен був забути все на світі заради того, щоб утримати її поруч і мати той самий родинний спокій, коли у будинку немає прислуги, а є лише він і вона, тиха, спокійна, надійна. Зараз він лаяв себе за слабкодухість, збагнув, якого болю завдав коханій жінці, відправивши її додому без будь-яких пояснень. Він вчинив дуже несправедливо і навіть жорстоко, давши картку з грошима ніби відкуп. Напевно, Богдані було боляче й тому, що він не зустрівся зі своєю донькою. Настя — єдина рідна кровинка, яка залишиться на світі після нього, а він навіть не знає, яка вона. Щоправда, якийсь нечіткий образ доньки у Сергія Андрійовича сформувався: він мигцем бачив її фото, та й Ніна розповіла трішки про сестру. Але зовнішність не може передати внутрішнього світу людини, тому він не мав уявлення, яка насправді Настя. Лагідна, усміхнена чи напориста і нахабнувата? Може досягати мети чи м’якотіла і ніяка? Щира чи замкнута? Відкрита людям чи відлюдькувата? На жодне питання він не мав відповіді, а мусив би!

Ніна сказала, що не хоче знати свою матір. Це його обурило і розізлило. Не вірив, що Настя може бути такою, як її зведена сестра. Сергій Андрійович уявив, як зараз тяжко Богдані: одна донька відмовилася від матері і виїхала на чужину, інша — зникла без вісти. Він згаяв час, і може так статися, що вже ніколи не зустрінеться зі своєю єдиною донькою. Все життя пройшло повз нього, хоча вважав себе господарем життя. Потрібно негайно зателефонувати Богдані й дізнатися, як справи у неї і чи знайшлася Настя. Сергій Андрійович натиснув червону кнопку виклику, і до палати за мить увійшла медсестра.

— Мені потрібен мій телефон, — сказав їй чоловік, — принесіть його, будь ласка.

— Тут не можна користуватися мобільниками, — пояснила вона.

— Але я маю зробити один дуже важливий дзвінок, — наполегливо мовив Сергій Андрійович.

— За кілька днів вас переведуть з реанімаційної у звичайну палату, тоді зможете зателефонувати, — спокійно відказала медсестра.

— Я буду на вас скаржитися.

— Будь ласка, — промовила без жодної емоції дівчина і вийшла, тихенько зачинивши за собою двері.

Сергій Андрійович зітхнув і знову поринув у роздуми. «Якщо я видряпаюсь живим з цієї лікарні, одразу поїду до Богдани, — дав собі обіцянку. — На певний час передам справи довіреній особі, а сам зустрінуся з Богданою, розповім їй про своє життя все, як на духу, про Ніну теж мовчати не буду. Якщо залишився живий, отже, життя дало мені ще один шанс і я повинен ним скористатися».

За два дні Сергія Андрійовича перевели у звичайну палату кардіологічного відділення приватної клініки, але все ще не дозволяли ходити. Набрав номер без вагань, бо мав вдосталь часу, щоб обдумати кожне слово. Він привітався, і жінка одразу впізнала його голос і здивувалася.