Читать «Повернутися дощем» онлайн - страница 207
Світлана Талан
— Занось її до хати, — сказала.
Жіночка хутко поставила в один ряд кілька табуреток, щоб покласти дівчину.
— Яке горе, — зітхнула вона. — Така молоденька і гарна… Клята війна!
— Можна зняти з неї камуфляж і спалити?
— Звичайно!
Жінка відчинила шафу, дістала блакитну сукню.
— Це я купувала на подарунок своїй невістці, — пояснила, — вона не ношена, нова.
— Залиште. Знайдіть щось інше.
— Ні, мій син пішов воювати за Новоросію, а невістка мене зненавиділа за те, що підтримую іншого, старшого сина — він воює під Донецьком в українській армії.
— Ось чому ви все одразу зрозуміли.
— Війна розбила родини, але рідна кров… Я щодня молюсь за обох синів.
Геннадій вкинув у грубку камуфляжний одяг сестри, трохи подумав і віддав полум’ю її посвідчення бійця армії невизнаної ніким ЛНР, український паспорт поклав до своїх документів.
— Я викличу фельдшера, нехай видасть довідку про смерть, — сказала жінка.
— Як…
— Не переймайся, хлопче. Скажу, що племінниця їхала до мене і потрапила під обстріл. Зараз покличу сусідку, обмиємо дівчину і вберемо, а ти йди надвір, покури.
Геннадій зателефонував своїм побратимам і сказав, що затримався, бо випадково натрапив на труп щойно загиблої сестри. Хлопці пообіцяли негайно зв’язатися із командиром і оформити йому відпустку.
— Мені потрібна машина і труна, — сказав Геннадій.
— Усе буде за годину, — пообіцяли товариші.
Геник відмовився від супроводу товаришів. Він знав, що потрібно сповістити рідних.
Кілька разів брав телефон і ніяк не міг сказати бабусі про смерть сестри. Мати мусили ось-ось звільнити. Залишався батько. Геннадій набрав його.
— Що ти хотів? — почув він замість вітання.
— Готуйся до похорону, — відповів Геннадій. — Іванка загинула. Я її везу.
— Що?!
— Потім усе поясню, — Геннадій натис відбій.
Водій бачив, що Геннадій ніяк не наважиться зробити ще один важливий дзвінок, і запропонував свою послугу.
— Я сам.
Геник почув голос бабусі й привітався.
— Як ти? Де зараз? — спитала Богдана Стефанівна.
— Бабуню, ти в нас сильна, я знаю, — почав він.
— Що?.. Що трапилося?
— У нас горе. Іванка загинула, — випалив на одному подиху.
Він чув, як зойкнула і розплакалася бабуся, намагався знайти слова втіхи, але сам був розбитий і пригнічений.
— Про похорони не турбуйся, — сказав онук, — мої друзі про все подбають, лише треба буде потім з ними розрахуватися.
Геннадій зв’язався з Денисом і попросив його все організувати. Дорогою він думав про те, скільки смертей побачив. Скільки часу знадобиться, щоб скинути з себе цей тягар? Чи зможе він хоча б через роки зізнатися Улянці в тому, що вбив Якова? Чи колись розповість матері правду про сестру? А своїм майбутнім дітям про вбитих ним ополченців? Чи все це потрібно тримати в собі до скону?..
Розділ 106
Валя за звичкою ввімкнула комп’ютер, знайшла стрічку новин. Заварила каву, бо знала пунктуальність Олі, яка мала ось-ось під’їхати. Ольга закупила чергову партію берців для бійців і хотіла зустрітися з Валентиною до від’їзду.
Щойно Валентина поставила на стіл чашки, увійшла Ольга.