Читать «Повернутися дощем» онлайн - страница 161

— Батьку, треба солдатів підкинути, — сказав Мона.

— У мене нема грошей на бензин, — відповів старий.

— У нас теж, — кинув Злий. — Сідайте, хлопці! Водій таксі люб’язно погодився підвезти нас безкоштовно.

— А як же?..

— Розвертайся, батьку! — наказав Злий.

— Це моя машина! — заволав старий. — Я не дозволю!

— Тоді ця машина буде негайно конфіскована для потреб української армії.

— Дідько б вас забрав! — вилаявся старий.

За кілька кілометрів він пригальмував.

— Отут невелике болітце, за ним — ваші. Я туди не поїду, хоч убийте.

— Дивись мені, батьку, — пригрозив Злий, — якщо надурив і навів на ополченців, з-під землі дістану!

— Ідіть до біса! — буркнув дід. — Мені до сраки і ви, і ополченці. Очі б мої вас не бачили! Усі вже дістали до печінок!

— Не зли мене, їдь своєю дорогою, — мовив Злий і гучно грюкнув дверцятами.

— Ти йому повірив? — спитав Кабан.

— Я ладен повірити будь-кому, аби лише не тягти твої два центнери.

Невелике болото виявилося справжнім випробуванням. Ноги вгрузали в багно майже по коліна, високий комиш боляче різав спітнілі тіла, але не було жодної калюжі, щоб можна було або напитися, або хоча б вмитися. Добре, що Кабан самотужки подолав болото. На високому березі бійці побачили своїх і з останніх сил вони виборсалися — перед ними зблиснула річка.

— Кальміус! — скрикнув Малий. — Вода!

Вони покидали зброю і кинулись у воду, черпали її, пили досхочу, відтак виклали з кишень документи та телефони й в одязі занурилися в прохолодні обійми річки. Побратими стояли на березі і спостерігали, як хвилин з двадцять хлопці хлюпалися у воді, пили й знову занурювалися у воду. Мокрі і щасливі, бійці вийшли на берег і лише тоді привіталися.

— Ви як стадо слонів, — посміхнувся командир роти Вусик. — Мабуть, дісталося вам! Довгенько на вас чекали.

— Пусте! — сказав Злий. — Головне, що вибралися. Скільки вас?

— Двадцять п’ять. Останніх, напевно, вже не дочекаємось. Вони або самотужки вибралися, або… Ви голодні?

— А сам як думаєш?

Хлопці принесли їм кілька кавунів та динь, поклали жовті огірки та стиглі помідори.

— Оце все, що довелося роздобути, — пояснив Вусик. — Майже в кожному селі то ополченці, то росіяни, тому ми не ризикували і вночі дещо роздобули на городах. Огірки гіркуваті, певно, залишили їх на насіння, та нехай не ображаються.

— Ну все, прощавай, шлунок, — сказав Малий. — Вода з річки, потім помідорчики та огірочки. Буде круто!

— Не навроч! — буркнув Злий, розрізаючи навпіл порепаний жовтий огірок.

Коли бійці перекусили, Вусик сказав, що додзвонився до своїх і отримав координати траси, якою їхатиме колона української техніки.

— Це не підстава? — з недовірою спитав Злий.

— Думаю, що ні, дані від нашого побратима. Зараз трохи відпочинемо й опівночі вирушимо. За моїми підрахунками, до п’ятої ранку будемо на місці.

Хлопці полягали в тінь під великою старою вербою і вмить міцно поснули.

Розділ 79

Настя так і не дізнатися від Аліси, як її мати та діти, — її більше не возили до громадської їдальні. Втішало тільки те, що їх звільненням займалися афганці з Луганська і вона встигла передати звістку про себе. Залишалося чекати і сподіватися. Настя тепер прибирала в комендатурі, мила вікна, підлогу, наводила лад у кабінетах, коридорах та туалеті. Події останніх місяців навчили її знаходити краплю позитиву в усьому. Без цього не можна було вижити і не зламатися, тому в перший день роботи на новому місці Настя відзначила, що робота не надто важка і лише до п’ятої години вечора, коли замикали комендатуру. Ванної кімнати не було, але в комірчині стояли ємності з запасами води для прибирання, було мило, відра і тазики, тож можна було зачинитися й обмитися холодною водою. Вона навіть могла принести свою та Вадима білизну і нишком випрати. У комендатуру іноді приходили волонтери, які знали, що Настю і Вадима незабаром обміняють, і щоразу питали: «Ви ще тут?» Якось Настя спитала волонтерів, чи вони, бува, не знають Сашка Гримайла.